Патріот

Проект СВУ (Соборна Велика Україна).


УКРАЇНЦІ НАВКОЛО УКРАЇНИ.

Вітаю Вас, друзі!

Мене звуть Ігор, народився і живу я у Росії, за фахом – історик, пишу в Інтернеті під ніком «Вірний зі Стародубщини», бо предки мої походять саме з цього українського краю, що знаходиться зараз у складі Російської Федерації. Є автором книги «Стародубщина. Нарис українського життя краю», яку можна побачити, наприклад, на київському сайті «Гайдамака».

http://www.haidamaka.org.ua/page_starodubvirnyj.html

Маючи на меті пропагандування та поширення серед українства як-можна більшої кількості вісток про життя та історію українців на наших етнічних землях за межами України, планую розпочати нову працю, у якій бажаю зібрати до купи та оприлюднити численні матеріали з життя наших братів та сестер у сусідніх з Україною державах. Розміщуючи ці матеріали в Інтернеті, на українських сайтах тих земель, що є історично близькими із відокремленими від України діаспоральними землями, 2012-й рік хочу присвятити вивченню історії та сьогодення Східної Слобожанщини, частини Слобідської України, що знаходиться в межах Воронізької, Білгородської та Курської областей Росії. Праця моя буде не лише збіркою авторських статей з відповідної тематики, але і своєрідним дайджестом найбільш впливових робіт інших авторів, які писали колись чи пишуть зараз про українську Східну Слобожанщину.

Дуже сподіваюсь на те, що моя нова праця буде Вам до вподоби!


СХІДНА СЛОБОЖАНЩИНА.

Другу і наставнику,
учителю музики,
Олександру Анатолійовичу
Тараненку,
уродженцю Сірого Клину,
нащадку переселенців
зі Східної Слобожанщини
(м. Грайворон),
присвячую я цю працю.

Короткий нарис історії Східної Слобожанщини.

Східною Слобожанщиною називаються українські землі, що розташовані зараз в межах Курської, Білгородської та Воронізької областей Російської Федерації. З давних-давен ці землі вважалися українськими. У часи Київської Русі тут знаходилося Курське князівство - частина Чернігівської Землі, яке надійно охороняло українські землі від зазіхань ворожих степовиків-половців. Славетний український поет ХІІ століття, автор „Повісті про Ігорів похід” з великою пошаною казав про курян: „А ті куряни - свідомі воїни, під трубами повиті, під шоломами взлеліяні, з кінця списа вигодовані. Шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відчинені, шаблі вигострені; сами скачуть, як сірі вовки у полі, шукаючи собі честі, а князю слави.”

Але шаленою хуртовиною налетіли на Україну монголо-татари. Під їхньою навалою загинуло Курське князівство, надовго замовкло на цих землях українське слово. Йшли роки. З суворої півночі насунулося на наші землі Московське князівство. Почало будувати на наших землях свої „городки”, відомішим з яких став Білгород, його автор „Історії Русів” називає Білгородом-Руським, на відміну від іншого Білгорода - Дністровського. Але самим захищати ті землі від набігів степовиків було московитам незручно. Тому запрошують вони українських козаків, які приходять сюди в часи Богдана Хмельницького та влаштовують спочатку невеликий дерев’яний „острожок”, з котрого незабаром зростає центр місцевого козацтва - Острогозьк. Царський уряд Росії змушений був визнати тих козаків вільними мешканцями краю, на відміну від власних закріпачених людей, тому козацькі поселення прозвалися „слободами”, а сама ця земля Слобідською Україною, або Слобожанщиною (в часи Катерини Другої існувала навіть окрема Слобідсько-Українська губернія).

І знову йшов час. Зусиллями козаків вороги-кочовики були відкинуті від московських кордонів, російський же уряд так віддячив за те слобідських козаків - полки їхні були знищені, а сами мешканці краю незабаром повернуті в кріпаків. „Подяка” цілком в дусі московського царату. Так перестав існувати Острогозький полк, а Острогозьк більше не був полковим козацьким містом. Але українське життя не завмирало в ньому іще тривалий час. У першій чверті ХІХ століття побував у Острогозьку великий поет, борець з російським царатом за перетворення „тюрми народів” у вільний братерський союз - Кондратій Рилєєв. „Вот уже три недели как я на Украине”,-писав він з Острогозька у своєму листі до Фадея Булгарина. Це місто так вразило поета своїм українським духом, що він пише статтю „Об Острогожске”, потім думу, яка присвячена перебуванню гетьмана Мазепи у Острогозьку в 1696 році, розпочинає працю над українськими поемами „Войнаровський”, „Мазепа” та „Наливайко”. Але завершити ті поеми Рилєєву не вдалося. За спробу підняти повстання проти царського уряду, разом з чотирма іншими „декабристами” він був страчений на горло у липні 1826 року.

Російський уряд робив усе, аби українське слово ніколи вже не звучало на Східній Слобожанщині. Тут не було не українських шкіл, не українських газет, не інших видань. Але знищити українське слово було неможливо. Упродовж ХІХ-ХХ століть Східна Слобожанщина дала Україні трьох синів, які звучно та голосно, на весь світ, промовили про те, що вони українці, а значить і земля ця теж є українською, та буде українською завжди. У селі Юрасівці сучасної Воронізької області з’явився на світ великий український історик, який довів всьому світові, що саме українці є спадкоємцями слави та величі Київської Русі, Микола Костомаров. Неподалік, у Кантемирівці, народився український поет Євген Плужник (помер у концтаборі на Соловках в 1936 р.), а у Євстратівці (Великій Меженці) - Кость Буревій, який трагічно загинув, до кінця відстоюючи свою честь та гідність на процесі над „українськими націоналістами” у 1934 році.

З міста Острогозька походить і відомий художник Іван Крамськой, автор картини „Христос у пустелі”, прізвище якого безперечно є українським. У селі Калинівці Курської області народився, але не приніс слави Україні, такий відомий „дєятель” як Микита Хрущов, який, до речі, теж вважав себе українцем.

І зараз не згасає українське життя на Східній Слобожанщині. Хоч мало, але є і тут свідомі українці, котрі не забувають „чиїх батьків” вони сини та дочки, і що земля їхня є землею українською, на якій вони не чужаки та зайди, а природні спадкоємці минулої князівської та козацької слави. А ми повинні про них не забувати та їм допомагати. Це наш святий обов’язок перед майбутнім.

Ігор РОЗДОБУДЬКО.

Адреса статті: http://www.haidamaka.org.ua/0097.html

 _____________________________________________________.jpg ( 12.53Кб ) Кількість викачувань: 4


Ілюстрація: Герб міста Острогозька – столиці Східної Слобожанщини.

Територія Східної Слобожанщини.

Східною Слобожанщиною ми називаємо українські етнічні землі, які розташовані зараз у межах Курської, Білгородської та Воронізької областей Російської Федерації. Звичайно ж, Східна Слобожанщина ні є, і ніколи не була суцільною українською територією. Поруч з нащадками українців живуть тут і нащадки росіян, які спільно заселяли ці землі, починаючи від 16-17 ст.ст. Але, тем не менш, ми можемо цілком природно визначити умовні кордони цієї української етнічної території. Тоді межа Східної Слобожанщини, розпочавшись на кордоні Брянської і Курської областей, простягнеться східніше Хомутівки, далі річкою Свапою до її впадіння у Сейм, потім Сеймом на схід від Коренева, залишаючи в межах Східної Слобожанщини Суджу, а за її обширом Велике Солдатське, піде на схід від Медвенки, обійме Курськ та Беседине, далі піде на схід паралельно Сейму, залишаючи за своїми межами Мантурове, а потім поруч з Яструбівкою річкою Осколом до межі Курської і Білгородської областей. Далі кордон Східної Слобожанщини прямує межею Білгородської області з Курською та Воронізькою, захоплюючи невеличкий окрайок Вороніжщини південніше Реп’ївки, потім знову кордоном цих двох областей, далі на південь від Солдатського, Доном південніше Лисків, південніше Липівки, на північ від Шестакова, залишаючи у своєму прикордонні Нижній Кисляй, Козлівку та Василівку, до річки Савали, та її руслом до впадіння у Хопер. І нарешті кордоном Воронізької області з Волгоградською та Ростовською областями, до державного кордону з Україною, і далі українським кордоном до межі Курської і Брянської областей.

На півночі Східна Слобожанщина межує з іншою українською етнічною територією у складі Російської Федерації – зі Стародубщиною, а на півдні з Донщиною. Найбільшими містами на просторі Східної Слобожанщини зараз є – у Курській області Курськ, Рильськ, Суджа та Обоянь. На Білгородщині – Білгород, Старий і Новий Оскіл, Грайворон, Шебекине, Олексіївка, Валуйки та Губкін. У Воронізькій області це Острогозьк (історична столиця Східної Слобожанщини), Бутурлинівка, Калач, Богучар, Павлівськ та Розсош. Якщо ж ми подивимось на сучасне районне облаштування Східної Слобожанщини, то відмітимо, що більшість її етнічної території знаходиться зараз у таких адміністративних одиницях: в Курській області - Хомутівський, Рильський, Глушківський, Коренівський, Суджанський, Білівський, Обоянський, Медвенський, Курський, Сонцевський та Пристенський райони. Білгородську область до української етнічної території слід віднести цілком, а у Воронізькій назвати Острогозький, Кам’яньський, Павлівський, Бутурлинівський, Вороб’ївський, Калацький, Петропавлівський, Богучарський, Кантемирівський, Розсошанський, Вільхуватський, Підгоренський та Верхньомамонський райони. Такою буде приблизно територія Східної Слобожанщини.

І. Р.

Ілюстрації:

 _____________________________.jpg ( 92.31Кб ) Кількість викачувань: 3


Мапа районів Курської області.

 ________________________________.jpg ( 127.96Кб ) Кількість викачувань: 4


Мапа районів Воронізької області.

Історичні землі Східної Слобожанщини.

Ті землі української Слобожанщини, що знаходяться зараз у складі Російської Федерації, в українській літературі частіш за все називають Східною Слобожанщиною. Це пов’язано в першу чергу із тим, що в українській свідомості та територія, що знаходиться за україно-російським кордоном, міцно ототожнюється саме зі Сходом. Іноді ці землі називаються ще й Північною Слобожанщиною, адже якщо ми подивимося на мапу усієї Слобідської землі, то побачимо, що російська її частина знаходиться якраз на півночі, або північному сході від Слобожанщини української, із центром у Харкові. Але природною, звичною назвою для цієї землі, залишається все-таки ім’я Східної Слобожанщини, яким користуватимемось і ми у наших подальших дослідженнях.

Історичним центром Східної Слобожанщини є ті землі, що розташовані зараз у складі Воронізької області, навколо міста Острогозька – колишньої столиці Острогозького козацького полка. 2-4 березня 1918-го року, згідно з Законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленим урядом Української Народної Республіки, на Східній Слобожанщині утворювалася нова територіальна одиниця української держави, під назвою Подоння, до якої мали увійти Новооскільський, Бирюцький, Острогозький та Богучарський повіти Курської і Воронізької губерній колишньої Російської імперії, а також частини Корочанського й Старобільського повітів Курщини та Харківщини. Назву ця земля отримувала від ріки Дін, східного кордону української етнічної території, що протікає у своїй середній течії саме повз частину Східної Слобожанщини, неподалік від Острогозьку. Дуже часто у наші часи Подонням називають і всю Східну Слобожанщину, як це можна побачити, наприклад, у відповідній статті у «Вікіпедії», але це, все-таки, неправильно. Ріка Дін протікає лише у східних околицях цієї землі, і ті землі Східної Слобожанщини, що розташовані у межах Білгородської і Курської областей сучасної Росії, знаходяться від Дону занадто далеко, і їхнє населення аж ніяк не вважає того, що живуть вони неподалік від Дону. Згідно з усім вищеназваним, вважаємо за доцільне називати Подонням лише ті райони Східної Слобожанщини, що знаходяться у межах Воронізької області, на відміну від українських районів Білгородської та Курської областей.

Майже за сто років, що минули від часу появи імені Подоння в українській історичній літературі, писалася ця назва по-різному, згідно з різними нормами українського правопису, що панували у часи бездержавності нашого народу. Можна побачити і такі варіанти, як «Подон’є», «Подонє», і навіть «Подонь». В нашу епоху найбільш розповсюдженою стає норма «Подоння», за сучасною нормою українського правопису. Але часто ще можна побачити і назву «Подонє», саме так, як писав свого часу Михайло Грушевський, Перший Президент незалежної України, за ініціативою якого і одержали свої імена нові землі української держави у березні 1918-го року.

Ті українські землі, що входять до складу Білгородської та Курської областей, мабуть доречно називати Білгородчиною та Курщиною відповідно, за іменами чільних міст цих областей. Найменування земель за їхніми адміністративними центрами притаманно для української мови (Київщина, Полтавщина, Харківщина). З української мови ця традиція поширилася і на наших сусідів – росіян та білорусів, які свої, близькі до українського кордону землі, називають таким самим чином – Гомельщина, Смоленщина, Брянщина, Тамбовщина тощо. Збережемо цю традицію і ми для регіонів Східної Слобожанщини.

Таким чином, пропонуємо таке географічне розподілення для земель Східної Слобожанщини:

Подоння (з центром у Острогозьку),
Білгородчина (з Білгородом),
Курщина (з Курськом).

Саме таку термінологію використовуватимемо ми у подальших розділах цієї праці.

Історичним центром усієї Східної Слобожанщини є місто Острогозьк, засноване українськими козаками 1652-го року. Колись, у 8-10 ст.ст., на цьому місці вже існувало слов'янське поселення давньоукраїнського племені сіверян, але постійні напади ворожих кочовиків змусили наших предків покинути ці землі, і повернулися вони сюди лише у добу Богдана Хмельницького, аби своєю присутністю знову захищати рідну землю від ворожих зазіхань. Свою назву місто отримало від річки Острогощі, яка тут впадає у Тиху Сосну. Але за народними переказами, ім'я своє Острогозьк отримав від маленької дерев'яної фортеці – «острожка», з якого і розпочалася у 17 ст. майбутня столиця найсхіднішого українського козачого полка.


У сучасному Острогозьку мало що нагадує про його українську минувшину – такими є наслідки руйнівної політики російського царату та радянської влади. Лише назва центральної площі – Майдан, та пам'ятний знак на неї, на честь зустрічі тут у 1696-му році українського гетьмана Івана Мазепи з російським царем Петром, в силах викликати ностальгічні почуття в серці щирого українця. В усьому іншому зараз Острогозьк – типове російське провінційне містечко, з усіма, притаманними такому типу поселень, привабливостями та негараздами. Побачити на власні очі принади сучасного Острогозька можна хоч би й на цьому ролику у Ю-тубі:

http://www.youtube.com/watch?v=a1dMlzP7V-4...feature=related

Але все-таки де-інде і почуєш раптом у Острогозьку живу українську мову, сильно перемішану із російською, але все-таки українську, яку тут так і називають «суржиком». Та ще у місцевому або обласному музеях побачиш мовчазних свідків того, що ще сто років тому тут була справжня Україна, не змішана з ніякими чужорідними домішками. Одяг, предмети побуту і життя прадідів сучасних острогожців майже нічим не відрізняються від подібних речей тодішніх харків'ян чи сумчан. Свідком тому жіночі костюми Острогощини на виставці у Воронізькому художньому музеї імені Крамського з цієї світлини:






Головним містом Білгородчини є Білгород, заснований за наказом російського царя Федора у 1596-му році. У Білгороді розміщалися царське чиновництво та адміністрація, для нагляду за місцевим російським та українським населенням, у прикордонних на той час з татарами землях. Як і в Острогозьку, слов'янське поселення на території сучасного Білгороду, існувало ще в добу Київської Русі, і розташовувалося в історичному центрі міста – на Білій горі. Білі, крейдяні узвишшя, є взагалі характерною ознакою усієї Східної Слобожанщини. В наші часи часто можна почути думку, що ім'я Білгорода пов'язане нібито з білого каменя фортецею, яка існувала тут колись, але це не вірно. Місцеві жителі й дотепер любовно називають своє місто «Білогір'ям», так само як і місцевий чоловічий волейбольний клуб, 7-кратний чемпіон Росії, та переможець Ліги Чемпіонів. Хоча з самого свого початку Білгород формувався як російський адміністративний центр на прикордонні, але він завжди активно заселявся і українцями з навколишніх українських сіл та з України. І зараз українці є другою за чисельністю національністю міста, хоча їх і набагато менше від росіян.


Автор «Історії Русів» називає місто Білгородом-Руським, аби відрізнити його від двох інших українських Білгородів – княжого Білгорода під Києвом, та Білгорода-Дністровського, тодішнього турецького Аккерману, що перекладається з турецької як «Біла фортеця». Автор «Історії Русів» називає «руськими» саме українців, а росіяни для нього «москалі», і таким чином він зачисляє Білгород-Руський до української етнічної території.


Найдавнішим містом Східної Слобожанщини є Курськ. Археологічні дослідження стверджують, що вже у 8 ст. Курськ був значним суспільним центром племені сіверян, в українських літописах він згадується з середини 11 ст., а з 1095-го року стає столицею Курського удільного князівства у складі Чернігівської Землі. Після монголо-татарської навали місто зазнало руйнації, але відродилося під владою великих литовських князів. Назва міста походить від невеликої річки Кура, що тут протікає, а назву останньої народна етимологія виводить від диких птахів куріпок, по давньоукраїнському «кур», яких забагато водилося колись у навколишніх лісах та степах. Три куріпки у польоті зображені і на міському гербі Курську.


В добу Московського царства і далі Курськ, так само як і Білгород, активно заселявся російськими «служивими людьми», але на околицях міста, у слободах, існували значні українські козацькі поселення, що відбилося у назвах цих слобід, які збереглися і до сього часу – Козацька слобода і Черкаська («черкасами» росіяни 16-17 ст.ст. називали українців за чільним колись козацьким форпостом на Дніпрі – Черкасами). Про ті українські традиції, що збереглися у сучасному Курську, буде мова далі.







Герб Курська з трьома куріпками.

Два з половиною роки тому, шукаючи в Інтернеті матеріалів про Східну Слобожанщину, я натрапив на цікавий сайт, на якому мешканці міста Острогозька та його околиць, після десятиліть (якщо не століть), імперської та радянської брехні, намагалися відродити свою історичну пам'ять, та з'ясувати для себе – хто ж вони такі є, нащадки острогозьких козаків, і яке відношення мають до сучасної України та українського народу. Спостерігаючи за цими важкими пошуками історичної правди, доводилося визнати, що шлях до істини небайдужих острогожців був дуже і дуже нелегким.



Сторонньому глядачу, яким я був, відразу кидалося в очі, що сучасні острогожці чудово розуміють свою ментальну відмінність від навколишніх росіян, але й довголітня антиукраїнська пропаганда, що завжди проводилася владою за межами Української РСР на етнічних українських землях, давалася в ознаки. Сучасні острогозькі українці згодні були скоріш називати себе міфічними «черкасами» (за російськими офіційними документами часів переселення їхніх предків на ці землі), а свою мову «суржиком», ніж чесно визнати, не кривлячи душею, себе українцями. Записуючи в своїх дідусів та бабусь старовинні пісні, які нічим не відрізнялися від тих пісень, які співалися українським народом на корінній Україні, порівнюючи мову своїх предків з сучасною мовою України, і бачачи їхню тотожність, дописувачі Острогозького форуму тем не менш, аж ніяк не наважувалися зробити останній маленький крок до духовного повернення до рідної Батьківщини. Але і того, що вони зробили, з'явилося досить, аби за чиєюсь вказівкою, на Форум обрушилися адміністративні репресії. Не бачачи Форуму майже рік, та знову повернувшись до нього, із сумом довелося побачити скрізь сліди нищівної руйнації. Цікаві дописи українців з України, які обґрунтовано доводили спорідненість духовної культури острогозьців і усіх інших мешканців української Слобожанщини були «потерті», а вільний шлях відвідувачам до найбільш цікавих тем Форуму, таких наприклад, як «Історія і етнографія Острогозького козачого полка», було перекрито. Тепер, згідно з новими правилами, тільки до тих тем, що не мають відношення до України, заходити можна всім. Аби ж побачити «українські» теми Форуму, треба обов'язково зареєструватись. Але далі (цитую за мовою оригіналу): «"Время жизни" зарегистрированных аккаунтов: В начале каждого месяца удаляются аккаунты с общим количеством сообщений="0" за месяц, предшествующий истекшему. Аккаунт участника с ненулевым количеством сообщений остаётся». Тобто, якщо Ви просто намагаєтесь слідкувати за місцевим життям, через місяць вас позбавлять акредитації за нульову кількість повідомлень, якщо ж будете дописувати на Форум – ризикуєте отримати «бан» за своє українство. Отака от «сувенірна демократія» російського взірця!



Заборонена тепер на Форумі і можливість залишати повідомлення старою предківською мовою острогозьких козаків. Якщо колись на Форумі були дозволені дві мови – «російська і суржик», то тепер читаємо (наводжу мовою оригіналу, майже без жодних змінень): «Языками общения в Осрогожском форуме являются РУССКИЙ. Допскается размещение сообщений на суржике, понятные пользователям. Но последнее не гарантирует, что кто-то поймёт суть сообщения. Другие языки запрещены. Их использование жестоко карается, вплоть до немедленного банна». Як можна побачити з вищенаведеного, російську мову адміністратори Форуму так як слід і не вивчили, а ось від мови своїх предків чомусь вирішили відмовитися зовсім. Сумно!



Але не зважаючи нінащо, Острогозький форум залишається цінним джерелом з вивчення історії та сьогодення Східної Слобожанщини. Відвідувачами форуму зібрано безліч цікавих матеріалів, історичного та етнографічного характеру, якими необхідно скористатися у створенні найґрунтовнішого дослідження з життя цього українського краю. Серед усіх місцевих дописувачів слід особливо визначити мешканця Острогозька, що пише під ніком «Бебут». Він зібрав найбільше від усіх різних корисних матеріалів. Серед відвідувачів з України виділю пана Андрія Лавриненка (нік «Рівноденник»), нащадка Острогозьких козаків з Луганської області (до Луганської області України увійшов південно-західний окраєць колишньої території Острогозького полка). Пан Андрій завжди зважено і ґрунтовно обстоював українську сутність Східної Слобожанщини. Зібраними паном Андрієм, Бебутом та іншими форумчанами матеріалами скористався і я у своїй праці, за що їм усім велика дяка.



Як я вже нагадував вище, цікавою ознакою цього форуму є особливе відношення місцевих українців до своїх сусідів – росіян. Наводжу без коментарів, і знов таки, мовою оригіналу, деякі повідомлення острогозьких українців:



«Московок предки замуж не брали. Смех-смехом, в нашей родовой цепочке только моя мама на половину русская (ее мама, моя бабка с Воронежской губернии), а жена досталась с хвамилией Кондратенко».



Іще: «А бабушки наши и дедушки ни в коем случае не относили себя к русским, як воны казалы - москалям. (Не в обиду русским, у меня то же есть немного русской крови.) Постоянно сравнивали себя с ними, естественно в лучшую сторону. А бабушка моей жены так пугала своих детей: "Ось як отдам вас москалю!" К Коротоякским и жителям с. Солдатское доверия не было, так как воны Москали! Я очень уважаю великороссов, не в коем случае не хочу оскорбить, но ось так у нас было! И конечно мне хочется сохранить нашу особенность, суржик, по возможности традиции, и главное память о предках»!



І відповідь на це: «Меня также запугивали в детстве!!! И дед говорил - "Шукай только хохлушку!" Нашел...»!!!!



А ось цікава побутова зарисовка з теми «Мова Суржик»:



«Вспомнил случай. Были у нас знакомые - сельские москали (великороссы). Вот как то в гостях мы ели борщ (или щи не помню, я еще маленький был). Вот хозяйка у моего отца и спрашивает - тебе подсмачИть? Отец не понял вопроса, сказал - да подсмачИ. Хозяйка взяла в рот зубок чеснока, переживала его, и выплюнула отцу в тарелку. Так же она сделала своему мужу, и сыновьям (это у них так было принято). Я не помню, ел после этого мой отец, или нет, но "подсмачить" мы до сих пор вспоминаем и смеемся».



Відповідь на це іншого дописувача: «Тоже присутствовал при "засмачивании" в хуторе Гостинном в 1972 году будучи на рыбалке! И от такой экзотики бежали мы с этой хаты далеко......... Правда нам лук нажевали».



Не менш цікавими є й опитування серед відвідувачів, які проводилися на Форумі. Ось Вам результати двох із них:



Опитування: Як називати себе нащадкам Острогозьких козаків:



черкасами – 40% (8 осіб)

українцями – 10% (2)

малоросами – 5% (1)

хохлами – 10% (2)

руськими – 20% (4)

кОзаками – 0% (0)

кАзаками – 5% (1)

давніми єгиптянами – 5% (1)

гіксосами – 0% (0)

якось по-іншому – 5% (1)



Всього голосів – 20.



Ще одне опитування, більш численніше за учасниками:



Яку абетку використовувати для письма на Суржику:



російські літери – 35% (22 особи)

український алфавіт – 14% (9)

змішаний набір символів – 19% (12)

вигадати нові літери – 4% (3)

використовувати тільки китайські ієрогліфи – 25% (16)



Всього голосів – 62.



Для тих, хто зацікавився Острогозьким форумом, пропоную його адресу в Інтернеті:



http://www.ostrogozhsk.ru/forum/index.php



Закрита, українська, частина Форуму називається «Історія Острогозька». Аби потрапити до неї, Вам обов'язково треба зареєструватися.







Млин діда Трикози з Острогозька. Існував до 60-х років 20-го ст. Світлина з Острогозького форуму.

Як і вся Україна, Східна Слобожанщина є справжньою скарбницею народної творчості, в першу чергу пісенного. Зразки народної творчості записувалися тут і в 19-му та на початку 20-го століть, та і в наші часи, попри всі лихоліття політики руйнування української свідомості на цих землях, народна пісня витримала та подолала усі перешкоди, адже задушити пісню, як і душу народу не так вже і легко. Справжніми перлинами є місцеві пісні, що дійшли до нас з 19-го століття, часто сумні, як сумною була і доля місцевої людності після того, як російська імператриця Катерина Друга знищила козацький устрій на Україні та Слобожанщині, перетворивши вільних козаків на підлеглих істот імперської держави. Пропоную Вашій увазі декілька народних пісень цієї пори, записаних на Східній Слобожанщині.



1. Пісня, що записана в Острогозькому повіті, 1861-го року:



Ай умру я, моя мати, та й умру,

Зроби ж, моя мати, з клин дерева труну.

Ай де ж тобі, мій синочку, клин дерева взяти?

Та будеш ти, мій синочку, в дубові дощати лежати.

Та де ж тебе, мій синочку, поховати?



Поховай же, мене, мати,

В чистім полі при шляху.

Нехай мене не ховають

Ні попи, ні дяки;

Нехай мене заховають

Запорозькі козаки.

Та що попи, та що дяки –

Всі денежки заберуть,

А запорозькі чумаченьки

Мед-горілочку поп'ють.

Та ні попи, та ні дяки

Мене в Царство не введуть,

Запорозькі чумаченьки

Гарной пісні пропоють.



2. Теж саме.



Чи я в лісі не калина була?

Чи я в лісі не червоная була?

Взяли мене, поламали,

І в пучечки пов'язали,

Така доля моя!



Чи я в полі не билина була?

Чи я в полі не зеленая була?

Взяли мене, покосили,

І в копиці зволочили,

Така доля моя!



Чи я в батька не дівчина була?

Чи я в батька не коханая була?

Взяли мене, заміж вдали,

І світ мені зав'язали,

Така доля моя!



3. За книгою М.Г. Халанського «Народні говори Курської губернії», 1904 р.



Щедрівка:

Щедрик - ведрик!

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кінчик ковбаски.

Дайте кишку!

З'їли у затишку!

Дайте ковбасу!

Додому понесу!



Веснянка:

Ой весна, весна, днем красна!

Що ти нам весна принесла?

Принесла я вам літечко,

Щоб родилося житечко,

А дівчатам по квітці,

А парубочкам по дівці.



Весільна:

Пропиєць, пропиєць,

Галеччин батечко!

Пропив свою дочку

На солодкім медку,

На гірці горілці.



На Новий рік:

Сито, сито, на новоє літо!

Зароди, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, усяку пашницю.

Всього желаю, празником поздоровляю!



Дякувати Богу, що не вмерла остаточно українська пісня на Східній Слобожанщині і в наш час. Але як сильно вона деградувала в радянську епоху! Порівняйте, будь ласка, щедрівки з 1904-го року з сучасною колядкою, що була розміщена одним з відвідувачів Острогозького форуму:



4. Колядка з Острогозьку. Записав Driver.



Меланія пребагата,

В неї много срібла, злата.

На церкву Божу хрести клала,

Нисчих, убожих наділяла.

Ой, дайте нам большой пирог,

За той пирог заплатить Бог.



Добре, що почути україньску пісню на Східній Слобожанщині можна і на людях. От цікавий перифраз двох дуже відомих на Україні пісень, який дописувач Острогозького форуму Бебут почув у місцевій електричці Лиски – Острогозьк:



5.



Місяць на небі - зірочки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

На тому човні дівка співала,

А козак чує - сердечко мре.



Ой очі, очі, очі дівочі,

Десь ви навчились дуріти людей?

Чи вас ворожка приворожила?

Чи чарівниці вона далась?



Жаль, що почути предківські пісні можна зараз скоріше від літніх людей, та й ті швидше за все пам'ятають лише уривки від них. На Острогозькому форумі мені вдалося побачити лише одну більш-менш повну версію пісні, яку згаданий вже вище пан Бебут записав від своєї старої родички. І хіба ж це не перлина нашої народної творчості?



6.



Копав, копав криниченьку

Неділеньки дві.

Жалів, кохав дівчиноньку

Людям, ні собі.



Приспів:

Ох жаль, жаль – не помалу,

Любив дівчину з малу.

Любив дівчину з малу,

Любив, та й не взяв.

Ой жаль, жаль.



Ой, із чий то криниченьки

Орли воду п'ють?

Ой, чию ж то дівчиноньку

Під руки ведуть?



Приспів.



Один веде під рученьку,

Другий під рукав.

Третій стоїть, слізно плаче -

Любив, та й не взяв.



Ох жаль, жаль – не помалу,

Любив дівчину з малу.

Любив дівчину з малу,

Любив, та й не взяв.



Ой жаль, жаль - не буде.

Візьмуть її люди.

Візьмуть її люди,

Моєю не буде.

Ой жаль, жаль.



Від інших пісень збереглися лише невеликі уривки, які, не зважаючи на це, зберегли у собі всю чарівничу красу своєї колишньої суті. Ось вони:



7.



Віють вітри, віють буйні, аж дерев'я гнуться,

Нема ж того козаченьки - самі сльози ллються.

Ой немає, та й не буде - поїхав в Одесу,

Сказав - рости дівчинонька на будущу весну.



Росла, росла дівчинонька, та й на пору стала,

Ждала, ждала козаченька, та й плакати стала.

Ой не плачте карі очі - яка ж ваша доля?

Полюбила козаченька при місяці стоя.

Ой не я ж то полюбила - полюбили люди…



8.



Посіяла огірочки близько над водою,

Сама буду поливати дрібною сльозою.

Ростить, ростить огірочки, в чотири листочки,

Не бачила миленького чотири годочки.

А на п'ятий побачила, як череду гнала,

Добре утро не сказала, бо мати стояла.

Бо мати стояла, а батько дивився,

Не сказала йому здраствуй,

Щоб не посварився.



9.



І шумить і гуде - дрібний дощик іде,

А хто ж мене молодую та й додому проведе?

Обізвався козак у зеленому саду -

Гуляй, гуляй, дівчинонька, я й додому проведу.



Не менш чудовими є й українські народні казки, що записувалися у різні роки на Східній Слобожанщині. У збірці казок, які опублікував у спільноті «Слобідська Україна» в Живому Журналі Андрій Лавриненко, мене найбільше вразила казка «Циган та чоловік», яка була записана п. Залюбовським у Курській губернії, та видрукована у «Працях етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» за 1872-1878 рр. Вразила ця казка мене тим, що цілком подібну до неї я читав у роки свого дитинства, у книжці «Казки Верховини», що була видана в Ужгороді 1970-го року. Вразило мене саме те, що однакові казки, нічим не схожі на казки інших народів, були розповсюджені у двох цілком протилежних куточках України – неподалік від берегів Дону та за горами Карпатами. І це для мене було найяскравішою ілюстрацією слів нашого державного гімну про Українську землю «від Сяну до Дону», а ще найґрунтовнішою аргументацією проти російських великодержавників-імперіалістів та їхніх підлабузників на Україні, які постійно намагаються замулити нам очі, вселивши розбрат поміж українцями Східними та Західними, які нібито не є братами одні для одних. Ці дві казки з двох різних кутків нашої спільної Батьківщини яскраво свідчать про нашу єдність – єдність Соборної Великої України.



Казка зі Східної Слобожанщини наводиться мною як можна більше наближеною до мови оригіналу, але за нормами сучасного українського правопису:



10. «Циган та чоловік». Записана у Курській губернії.



Ішов чоловік шляхом, а над шляхом росла якась деревина. Дивиться чоловік – сидить циган на тому дереві на гілці, і руба її, і вже підрубав зовсім, от-от гілляка уломиться. Чоловік і каже:

- Цигане, цигане, упадеш.

- А почим ти знаєш? Хіба ти Біг? – відізвавсь циган.

- Я не Біг, а ішов, та знаю, що упадеш.

Не поняв віри циган мужикові. Сидить собі на гілці та й цюка. Ще не покривсь чоловік той горою, а циган вже доцюкавсь, що гілка луснула і бебехнув з нею циган на землю. Зараз схопивсь циган і побіг доганяти мужика.

- Батечку, голубчику, - наздогнавши блага циган мужика, - коли ти взнав, що я упаду, то ти знаєш, чи скоро я і умру: скажи, мій голубе, скільки мені на світі жити ще зосталось?

Щоб швидше циган відчепився – «як тричі кашлянеш, то й умреш», - відказав чоловік, що попадя.

- Е, побіжу ж я, та хоч скажу жінці, що скоро вмру, - заголосив циган.

Подавсь циган до жінки, та дорогою задихався та й закашлявся. Тільки що кашлянув у третє, так і розтягся на шляху і лежить ні живий – ні мертвий. Їхав на ту пору тим шляхом пан. Зупинив кучер коней, почав штовхати цигана, щоб устав із шляху. Не ворухне циган. Підходить до його сам пан, торка його ногою, і пита:

- Чом ти, цигане, не підводишся?

- Мені чоловік казав, що я вже вмер.

Розсердивсь пан і звелів кучерові стьобнути цигана батурою. От кучер як стьобне – мовчить циган, він у друге, у третє... Не змігся циган влежати, та як схопиться, - давай панові дякувати:

- Спасибі тобі, паночку, що ти воскресив мене! Мені чоловік сказав, що як тричі кашляну, то і вмру. Я кашлянув тричі, та й думав, що вже вмер. Теперечки побіжу, похвалюсь жінці, що живий зоставсь.



Подібна до цієї казка із Закарпаття була вперше опублікована в журналі «Наш рідний край», № 3 за 1927-й рік.



11. «Циган і смерть». Закарпатська казка.



Жив-був циган. Пішов він якось у ліс дров нарубати. Побачив високого, крислатого бука, видряпався на нього, сів на гілляку, та й рубає її стовбура. Проходить повз нього чоловік і питає:

- Що ти там рубаєш?
- Не видиш? Дрова рубаю.
- Та як рубаєш?

- Так, як і всі люди!
- Ой, дивись, а то впадеш звідти, - каже перехожий.
- А ти що, Бог, що все знаєш? - обурився циган.

Чоловік бачить, що тут ні з ким говорити, махнув рукою й пішов собі далі. А циган далі січе сокирою. Цок раз, цок двічі, а гілляка - трісь! Бухнув циганисько на землю, лежить, стогне. Відлежався, відстогнався, далі схопився й біжить за перехожим. Догнав чоловіка й питає:

- Ви, мабуть, пророк, бо й справді сталося так, як ви казали. Якщо так, то скажіть мені, коли я помру?

Посміхнувся чоловік так й каже:

- Помреш тоді, коли нижче хребта в тебе охолоне.

Циган відразу вхопився рукою нижче хребта, та холоду там не було, і циган відразу ж заспокоївся.

Поки було літо, циган не боявся смерті. А як настала зима, погано одягнений циган став мерзнути. Прийшли йому на згадку слова, які сказав йому перехожий. Вхопився рукою за місце нижче хребта, а воно холодне, як лід.

- Ой, біда, треба з світом прощатися! - каже циган жінці.

Вийшов на дорогу, ліг і лежить. Чекає смерті. Саме їхав чоловік на ярмарок. На конях дзвоники голосні, господар батогом у повітрі махає. Забув циган про смерть, схопився й тікає. Розсердився чоловік на цигана й давай шмагати його батогищем. Раптом циган згадав про холодне місце й ухопився за нього. А те місце вже було гарячим.

- Дай вам, чесний ґаздо, доброго здоров'я за те, що ви мені нижче хребта розігріли і від смерті врятували! - подякував циган чоловікові й щасливий повернувся додому.



Яка з цих двох казок більше смішна – судити Вам.

Із попередньої глави цієї праці Ви могли довідатись про багатющу пісенну народну культуру української Східної Слобожанщини. Слід згадати і про те, що ця земля надала українській літературі двох визначних поетів 1-ої половини 20-го ст. – Євгена Плужника і Костя Буревія. На жаль, на сучасній Східній Слобожанщині шукати митців подібної вдачі – годі. Уся сучасна поезія подана тут хіба що єдиним поетом-аматором Олексієм Шаповаловим, чиї вірші були надруковані 2006-го року в альманасі «Слобожанський зошит», який видала місцева українська громада обласного Вороніжу та райцентру Розсоші, що знаходиться на українській етнічній території.



На жаль, ми не можемо назвати вірші Олексія Шаповалова чудовими саме з літературного боку. Скоріше вони викликають інтерес як яскраві свідки сучасного стану української мови на Східній Слобожанщині. Ці вірші написані за нормами сучасної російської транскрипції (так званої «російської абетки»), і це не дивно, адже останні українські школи були зліквідовані на Східній Слобожанщині ще 80 років тому, на початку тридцятих років минулого століття, і тому намагання знайти тут вишукані форми справжньої української літератури, на цій, сплюндрованій русифікацією землі, було б даремною справою.



З наведених у альманасі «Слобожанський зошит» віршів найбільш завершеним є твір «Бібліотека», написаний у гумористичному стилі. З більш сатиричного віршу «Болниця» увагу привертають його останні рядки, які змальовують справжнє становище народу у сучасній путінській Росії:



Над великою страною

В'ється знамя.

Власть не туже,

Тільки я тут на хрін нужен…



Поезії Олексія Шаповалова наводжу за нормами сучасного українського правопису, але зі збереженням усіх особливостей стилю автора, які у свою чергу відображають сучасний стан української мови на Східній Слобожанщині.



БІБЛІОТЕКА.



Довго дід мичав та бекав…

Баба – в крик! Кулак під ніс!

- Де ж ти був?

- В бібліотеці, -

Бачиш, книжечку приніс.

Хоч і книжечка маленька,

Думав: ні – не донесу…

- Оттого ж тебе приперло

Аж в дванадцятім часу?

Що, чи там в три зміни роблять?

Наливають всім підряд?

Мужиків горілкой гроблять!

Ти хоч бачив свій наряд?

Де тебе чорти валяли? –

Баба чуть не причита.

Дід затих під одіялом,

Бутто книжечку чита.

- Де ж ти був?

- Зайшов до свата.

Триста випили з Петром.

З ним пішли до Хведьки в хату

Та й співали з ним гуртом.

А як вийшов… Небо темне…

Під ногами, чую – грязь.

Хоч убий мене, не помню,

Де ця книжечка взялась.

Не щитав я, скільки падав.

Рачки ліз, та біг бігом.

Місяць світне, як лампада,

Хоч стріляйся – грязь кругом.

Ще й собака прив'язалась,

Та гавкуча ж, сатана!

Слава Богу, показалась

Рідной хатоньки стіна.

Всі я двері перемацав –

Не пойму – куди іти.

Бив ногой, щоколдой клацав:

«Бабка, милая, впусти!»

Ну а як же, - запустила,

А тепер лежи, мовчи…

Хорошо, хоч не побила:

Розімліла на печі.

А наутро дід не бекав –

Баба з палкой навісу.

- Що, оп'ять в бібліотеку?

- Треба… Книжку однесу…





БОЛНИЦЯ



Дід по хаті ходе точой, [тобто хмарою]

Злий, як бутто сто чортів.

Розпроклятий зуб замучив, -

Двоє суток дід не їв.

То мовчить, то матом криє:

Не дає ж, скотина, жить.

А як баба рот одкриє –

Так і рветься придушить.

Ніч просидів він на лавці –

Хто ж з такой хворобой спить?

І прийшлось собакой гавкать,

І вовком під утро вить.

Тільки небо засіріло

І пітух заголосив,

Кухвайчину дід накинув

І в болницю затрусив.

І прийшов, і записався…

А в очах темніє світ.

На вторий етаж піднявся

І подався в кабінет.

- Я з грішми…

- Сідайте в крісло.

Зуби всі обстукав врач.

- Ма'ть, сьогодні не воскресну,

По мені, стара, не плач.

На душі так тяжко стало…

Врач свою роботу знав,

Медсестрі, що щось писала,

- Вісімнадцятий, - сказав.

Врач з врачихой ляси точить –

Що за чим і хто куда.

Дід на кріслі журить очі,

Смертной кари дожида.

- Ну, яке лікарство, діду?

І таке є, і друге.

Та по вашенському виду,

Мабуть, саме дороге.

Це лікарство в новім вкусі,

Це лікарство – ого-го!

Як всадив укол дідусі,

Аж закапало з того.

Заніміли трохи губи.

Щипці врач у руки взяв.

П'ять секунд – немає зуба.

- Слава Богу, - дід сказав.

В хату він зайшов з морозу,

Спав часа наверне два.

З дорогучого наркозу

Розболілась голова.

І – оп'ять занив проклятий.

Дід аж дернувся – «Постой,

Це ж він, - греб його лопатой –

Вирвав зуб мені не той!»

На всю нічку знову мука…

За ніч можна все успіть:

Вить вовком,

Свинею хрюкать,

Ще й коровою ревіть.

План у діда випав жуткий:

Не на лавці ж ночувать.

До болниці на маршруткі

Зуб болючий виривать.

В кабінет старий хромає,

Матом всіх вперед і в зад.

- Вже зубів пошти немає –

Ви ж рвете їх всі підряд!?

Благо врач другий попався:

І укол безплатно дав,

І до зуба докопався,

Розпроклятий зуб убрав.

Вийшов дід, махнув рукою.

- Над великою страною

В'ється знамя.

Власть не туже,

Тільки я тут на хрін нужен…

24 січня 2006-го року, на сайті «Кобза. Українці Росії (незалежний сайт діаспори)» була опублікована цікава стаття, яку я пропоную Вашій увазі.



Нещодавно у місті Донецьку побачив світ посібник - хрестоматія з української літератури «Слобожанська хвиля». Книжка вийшла у серії посібників з української літератури для українських та російських школярів у місцях компактного поселення українців в Російській Федерації. Ініціатором видання стало Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ».

Як відомо, українська література створювалася і створюється не тільки в Україні, але й у діаспорі — місцях компактного поселення українців у світі. Тому, плідною стала ідея вивчення школярами-українцями на уроках літератури у місцях компактного проживання українців творчості українських письменників, які мали відношення до цього краю і відобразили його у своїх художніх творах. Такий літературно-краєзнавчий підхід має важливу навчально-виховну перспективу, не підміняючи, звичайно, здобутків «великої» української літератури, представленої іменами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших видатних майстрів художнього слова.

Російські школярі, користуючись названою книжкою, зможуть на уроках літератури рідного краю (такий розділ уведено до програм в загальноосвітніх школах РФ з кінця минулого століття) відчути різноманіття культурних взаємовпливів російської й української літератур.

Українські літературні традиції складалися впродовж багатьох століть не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Зокрема у східній діаспорі: на Зеленому Клину, Нижній Волзі, Малиновому Клину (Кубань), на Північній Слобожанщині та в ін. краях компактного поселення українства, — успішно розвивалося художнє слово багатьох відомих українських письменників. Їхні імена стали окрасою нашої літератури XVIII, XIX і XX ст. Пригадаймо лише Іосафа Горленка, Левка Боровиковського, Миколу Костомарова, Олексу Коваленка, Василя Єрошенка, Костя Буревія, Євгена Плужника та ін. Отже для вивчення у загальноосвітніх школах східної діаспори літературної спадщини українських письменників-земляків є вагомі об'єктиві підстави.

Практика створення навчальних посібників із творчістю українських письменників у східній діаспорі має відлік із 1998 року, коли Донецьким Українським Культурологічним Центром для школярів середніх класів Кубані було видано посібник-хрестоматію «Козак Мамай» (укладачі В. Оліфіренко (Україна) і В. Чумаченко (Краснодарський край РФ), Київ — Донецьк — Краснодар). До посібника увійшли нариси про А. Головатого, Я.Мишковського, Я. Кухаренка, В. Мову (Лиманського), Я.Жарка, Д.Чуба, І.Варавву та ін., а також твори цих авторів.

Враховуючи відсутність на Кубані шкіл з українською мовою навчання, нариси про життєвий і творчий шлях письменників та методичний апарат у цьому посібнику були подані російською мовою, а тексти художніх творів — українською. Крім того, у книзі є деякі відомості про українську граматику, а також переклади малозрозумілих для учнів слів.

Аналогічний підхід до створення посібника-хрестоматії з української літератури Північної Слобожанщини було реалізовано і у видавничому проекті "Слобожанська хвиля". Методичний апарат посібника, матеріали про письменників подаються переважно російською мовою. Тексти та допоміжний літературно-культурологічний матеріал — українською. Окремий розділ посібника присвячено правилам української граматики, після кожного українського тексту подається невеличкий словничок (переклад на російську мову складних для розуміння слів).

Відомо, що історія Північної Слобожанщини — етнічних українських земель — невідривно пов'язана з історичною долею всієї України. Протягом віків на Воронежчині, Білгородщині і Курщині оселялися сотні тисяч українців, а жива народна українська мова продовжує тут і сьогодні активно функціонувати. На цих землях розгорталася діяльність українських етнографів і фольклористів М. Дикарєва, М. Ертеля, О. Афанасьєва-Чужбинського та ін., а також творчість письменників Г. Сковороди, І. Горленка, М. Костомарова, А. Животка, О.Коваленка, В. Єрошенка, І. Череватенка, Є. Плужника, К. Буревія, А. Паніва, Г. Михайличенка та ін.

З'ясовано, що вчителі Воронежчини, Білгородщини і Курщини мають практичну потребу у посібнику, який би знайомив школярів із літературними здобутками українських письменників, які народились і жили на Північній Слобожанщині, а також із творчістю тих майстрів українського художнього слова, які певний час перебували на цих землях і писали про цей край.

Автори-укладачі посібника-хрестоматії за підтримки «Українського Культурологічного Центру» (Донецьк) влітку 2004 р. здійснили літературну експедицію на Північну Слобожанщину. Подорож була насиченою зустрічами з науковцями Білгородського і Воронезького державних університетів, журналістами місцевих газет, письменниками, краєзнавцями, вчителями, керівниками освіти.

Метою відрядження став збір фольклорно-літературних матеріалів та цікавих фактів до опису життєвого і творчого шляху українських письменників-слобожан для посібника «Слобожанська хвиля».

Під час експедиції автори-укладачі посібника зібрали багатий фольклорний матеріал, зробили аудіозаписи українських народних пісень, уточнили деякі біографічні факти про життєвий шлях таких письменників, як Іоасаф Горленко (єпископ Білгородський), Микола Костомаров, Митрофан Дикарєв, Павло Барвінський, Іван Череватенко, Кость Буревій, Євген Плужник, Олекса Коваленко та ін.

Під час зустрічі з єдиним у РФ українським письменником, що є членом Спілки письменників Росії, Віктором Череватенком (Білгородська письменницька організація), дослідили біографічний матеріал про нього, відібрали його вірші та прозові твори для посібника «Слобожанська хвиля».

Взяли інтерв'ю у голови письменницької організації Білгородщини В.Ю. Молчанова про сучасний літературний процес у краї, про перспективи розвитку українського письменства на північно-слобожанських землях, про жанрове і тематичне багатство українського письменства на сучасному етапі.

Під час перебування у Білгороді автори-укладачі зробили фотографії пам'ятників письменникам, старовинної архітектури тощо. Для уточнення біографічних даних про П.Барвінського і М.Дикарєва відвідали краєзнавчий музей у Борисівці (Білгородщина).

Недалеко від Старого Осколу знаходиться с. Обухівка, де працює музей письменника Василя Єрошенка, українця за походженням, що став класиком японської літератури на початку минулого ст. Побувавши у будинку-музеї В.Єрошенка, уточнили деякі факти його біографії, зробили фото музею, з'ясували історію його створення, уточнили витоки творчості письменника, а потім поклали квіти на його могилі.

Під час перебування у м. Воронежі відвідали місцевий історико-краєзнавчий музей, ознайомились із станом пропаганди творчості відомих українських письменників М.Костомарова та Є.Плужника, які народилися на Воронежчині, а також з'ясували деякі маловідомі сторінки біографій цих письменників. У цьому місті відбулася плідна зустріч з членами воронезького українського культурологічного об'єднання «Перевесло». Зробили фото літературних пам'ятників Воронежа, потрібних для посібника «Слобожанська хвиля».

У ході перебування в м. Воронежі виникла необхідність відвідати місто Розсош та прилеглі до нього села, в яких народилися такі письменники, як Іван Череватенко (Розсош), Кость Буревій (Велика Меженка, зараз с. Євстратівка), Микола Костомаров (с. Юрасівка) та Євген Плужник (м. Кантемирівка). Але обмеженість у часі та у коштах, велика кількість зустрічей з цікавими і зацікавленими у нашій справі людьми, інтенсивність пошуків фактичного матеріалу для посібника не дозволили повністю реалізувати цю програму.

Таким чином, експедиція до культурних центрів Північної Слобожанщини — Білгорода, Воронежа, Старого Осколу та інших населених пунктів цього краю — дозволила уточнити і скорегувати зміст посібника «Слобожанська хвиля», виявити нові теми, які поглиблюватимуть уяву старшокласників про українські літературні традиції північнослобожанського краю, структурувати весь наявний фактичний та дидактичний матеріал.

Видання посібника-хрестоматії із використанням зібраних під час відрядження матеріалів — важлива справа у плеканні патріотичних почуттів молодих мешканців етнічних українських територій РФ та посиленні їхніх духовних зв'язків з культурними надбаннями української культури. Разом з тим посібник має сприяти зміцненню порозуміння між Українською Державою і Російською Федерацією.

У вступній статті до «Слобожанської хвилі», звертаючись до школярів, видатний український поет, голова Товариства зв'язків з українцями за межами України «Україна-Світ» Іван Драч зазначив:

«Цей навчальний посібник, що підготовлено вченими-філологами, вчителями-словесниками і журналістами України й Росії, адресовано вам, старшокласникам, шанувальникам художнього слова. В ньому розповідається про українських письменників, які народилися чи певний час жили на Курщині, Білгородщині і Воронежчині.

Ваш край ще з XVII ст. українцями традиційно називається Слобожанщиною чи Слобідською Україною. Звідси і назва посібника — «Слобожанська хвиля», що символізує найкращі здобутки духовного життя слобожан у фольклорі та в художній літературі. Як могутня хвиля єдиного океану української літератури, котиться від давнини до сучасності художнє слово, пройняте палкими людськими почуттями, мріями та сподіваннями...

Кожний автор, творячи свій неповторний художній світ, широко використовує образи малої батьківщини. Це надає особливого колориту епічним полотнам та ліричним переживанням письменників...

Плине час... Зароджується нове покоління українських письменників, піднімається нова українська літературна хвиля в Російській Федерації. І сьогодні тут створюються десятки проникливих і талановитих творів, у яких бринить душа сучасної української людини, хвилюючи читача неперебутніми людськими почуттями.

Отже, дорогі друзі, знайомство з книжкою «Слобожанська хвиля» доповнить та поглибить ваші знання про літературу рідного краю, про українських письменників-слобожан, які збагатили світову літературу новими темами, жанрами та ідеями, що хвилюють читачів високою мораллю, любов'ю до людини, до рідної землі».

Книжка поділяється на розділи, кожен із яких має таку структуру: «Короткий біографічний нарис», «З творчого доробку» (тексти творів або уривки з них, матеріали із фольклорно-етнографічних зібрань), «Юним краєзнавцям» (есе, нариси, статті сучасних науковців, краєзнавців, журналістів, вчителів), «Для допитливих» (список джерел, рекомендованих для самостійної дослідницької роботи учнів, зокрема адреси Інтернет-матеріалів). Наприкінці посібника для вчителів-словесників подаються рекомендації з використання «Слобожанської хвилі» у навчально-виховному процесі.

У хрестоматійну частину увійшли такі унікальні матеріали, як оповідання Павла Барвінського «Мазепа», водевіль Івана Череватенка «Чорноморець» (у скороченні), історична драма Костя Буревія «Павло Полуботок» (у скороченні), вірші Олекси Коваленка, казки Василя Ярошенка та ін. Більшість із названих творів була видана або дуже обмеженим накладом і тому загубилась у часі і просторі, або свідомо замовчувалася у радянські часи з ідеологічних міркувань.

Для прикладу згадаємо про деякі факти із біографії драматурга, літературного і театрального критика Костя Буревія. Він народився у 1888 р. у с. Велика Меженка на Воронежчині. Після першої російської революції вступив до партії есерів, тричі був на каторзі. Після 1917 р. виступав проти узурпації влади більшовиками, пропагував ідею національного відродження України. За це його переслідували, а восени 1934 р. заарештували, обвинуватили «в організації підготовки терористичних актів» і розстріляли.

Хоча у 1957 р. Буревія було реабілітовано, його твори в СРСР не видавалися (він автор театральних ревю, поем, п'єс, ряду монографій про творчість українських поетів, про історію українського театру тощо). Особливе місце у його творчому доробку займає історична драма «Павло Полуботок» (1928 р.), у якій висвітлено трагічний період в історії України після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Петра Першого. В Україні цей твір вперше було надруковано лише у 1991 р.

Прикро, але і досі на батьківщині письменника, в його рідному селі Велика Меженка (зараз — с. Євстратівка Розсошанського району) про талановитого земляка навіть вчителі місцевої школи нічого не чули. Чи справедливо це по відношенню до самого Костя Буревія, доля якого була закорінена саме на цій землі? Автори посібника «Слобожанська хвиля» намагаються виправити цю історичну помилку і повернути пам'ять про патріота України Костя Буревія його землякам.

Цікавою сторінкою в літописі літературного життя Північної Слобожанщини є і незаслужено забуте ім'я письменника Івана Яковича Череватенка. Він народився у 1865 році у слободі Розсош Воронезької губернії і прожив лише 28 років. У його творчому доробку були твори різних жанрів: вірші, оповідання, драми, однак зберігся лише один водевіль («Чорноморець») та одне оповідання («Не так склалося, як бажалося»). Помираючи, І. Череватенко заповів тисячу карбованців на українське книговидання. На ці гроші письменник Б. Грінченко започаткував видавництво і надрукував 50 книжок накладом 200 тис. екземплярів, а потім віддав таку ж суму грошей львівській «Просвіті» для продовження роботи Фонду І. Череватенка з підтримки української книги.

Легендарною людиною є уродженець Обухівки (Білгородщина) Василь Єрошенко — мандрівник, етнограф, поліглот, класик японської літератури, хоча пишуть про нього нечасто. В чотири роки втратив зір, навчався у Москві та Лондоні, знав 20 європейських та східних мов, довгий час жив у Японії, Китаї, Бірмі. Користуючись есперанто та японською мовою, він писав в основному легенди та казки, в яких відображав загадковий світ Далекого Сходу. А ще на все життя він зберіг у своїй пам'яті образ рідної землі, чудовий український фольклор, яким так багата Слобожанщина.

Рідна сестра Єрошенка М. Я. Безуглова так відгукувалася про його національну самосвідомість: «Вася завжди писав про себе «українець», бо дідусь і батько були українці і завжди вдома розмовляли по-українські. І на вулицях у селі Обухівці завжди розмовляли простою українською мовою...».

Духовні шукання Єрошенка співзвучні філософії таких видатних мислителів Сходу, як М. Реріх, Р. Тагор, Лу Сінь. У своїй творчості він звертався до загальнолюдських проблем та цінностей життя. Його ім'я включено до японських енциклопедій, у 1959 р. в Японії було видано три томи творів Єрошенка. Портрет письменника роботи японського художника Накамура Цуне — візитна картка Національного музею сучасного мистецтва у Токіо.

Коли у 1952 р., змучений хворобами, Єрошенко повернувся в рідну Обухівку, він привіз із собою багато книжок і архівних матеріалів. На жаль, всі вони після його смерті були спалені. А ще говорять, що рукописи не горять...

До посібника «Слобожанська хвиля» включено і розділ «Російські письменники-класики Олексій Кольцов і Іван Бунін про Україну». Обидва вони — уродженці Воронежа, тому їхній талант живила й українська культура, й українська мова, серед яких вони зростали й які любили. В хрестоматійну частину цього розділу ввійшли твори О.Кольцова та І. Буніна, в яких звучить тема України.

Імена, імена, імена... Відомі, маловідомі, зовсім незнані...

Посібник «Слобожанська хвиля» може бути використаний учнями 9-х, 10-х та 11-х класів російських загальноосвітніх шкіл Північної Слобожанщини і в українських школах цього краю на факультативних заняттях і курсах за вибором.

Безперечно, що для учнів північного сходу України, Донецької, Луганської. Харківської, Сумської областей цей посібник стане у великій нагоді: він розширить уявлення про велич української літератури, про її життєдайні корені, які ведуть свій початок і з їхнього рідного краю – Слобідської України.

Зазначимо, що сьогодні в українства існують вагомі культурно-літературні надбання, які пора інтенсивно спрямувати на відродження української духовності в східній українській діаспорі. Один із засобів для вирішення цього завдання — знайомство російської шкільної молоді з досягненнями української літератури, що створювалася і продовжує створюватися на території сучасної РФ.

Саме цими ідеями і проникнута «Слобожанська хвиля», нове слово у навчальній літературі про вагомі здобутки українського красного письменства.

Для широкого залучення громадськості: вчителів, учнів, студентів, всіх тих, хто цікавиться розвитком рідної літератури рекомендуємо ознайомитись з «Слобожанською хвилею» в Інтернеті за такою адресою:

http://ukrlife.org/main/prosvita/slobozhany.htm

Автори посібника Вадим та Світлана Оліфіренко.

Олена МАРЧЕНКО,

вчитель-методист загальноосвітньої школи №57 м. Донецька,

керівник Інформаційно-методичного центру

при районному відділі освіти Київського району м. Донецька.




Обкладинка хрестоматії «Слобожанська хвиля».

Лише декілька імен українських діячів Східної Слобожанщини – несправедливо забутих сучасною Україною.



Олександр Склабовський (1793-1831). Після закінчення Воронізької семінарії навчався у Харківському університеті. Професор Харківського університету, де викладав поезію. У 1819-1820 рр. разом з Григорієм Квіткою-Основ'яненком був редактором журналу «Український Вісник», а у 1824-1825 рр. «Українського Журналу» (разом з Гулаком-Артемовським). Обидва журнали ліквідовані за вимогою імперських урядових кіл.



Григорій Вашкевич (1837-1923). Український філолог, шевченківець. Уродженець Подоння. Співробітник українських видань – «Основи» і «Київської старовини». Друг і поклонник Тараса Шевченка, Миколи Костомарова. Брав участь у редактуванні останнього прижиттєвого видання «Кобзаря» 1860-го року, і першого посмертного 1867-го, набагато повнішого. В архіві Вашкевича збереглися автографи творів Тараса Шевченка («Гамалія», «Тарасова ніч», «Марку Вовчку» та інші), лист Кобзаря до Д. Каменецького, шевченківський офорт «Старець на кладовищі», фотографії та копія посмертної маски поета, які під час святкування 100-річчя Шевченка, 1914-го року, Вашкевич передав Українському науковому товариству в Києві. Два портрети поета Вашкевич переслав до Вороніжу, але вони загубилися у Росії, і дотепер не знайдені. В 1911-му році брав участь у організації шевченківської ювілейної виставки в Києві.



Олекса Коваленко (1880-1927). Український поет і видавець. Народився на хуторі Власові Бирюцького повіту Воронізької губернії (тепер Олексіївський район Білгородської області), у селянській родині. В молоді літа брав участь у революційному русі, і в сімнадцятирічному віці був висланий до Сибіру, де провів більше двох років. Після повернення жив у Києві. Перша поезія «Дорогому землякові П. А. Грабовському» була надрукована в «Літературно-Науковому Віснику» за 1900-й рік у Львові. А через три роки на творчість талановитого поета звернув увагу Іван Франко і помістив його вірші у збірці «Акорд». Після того вірші Олекси Коваленка друкуються в багатьох українських періодичних виданнях, по обидва боки державного кордону, що розділив тоді навпіл територію України – в Російській імперії та Австро-Угорщині, та навіть у Сполучених Штатах. Коваленка видають: «Українська Хата», «Промінь», «Бджола», «Світ», «Руська Хата» (Львів), «Буковина», «Зоря» (Москва), «Рада» (Київ), «Рідний Край», «Діло», «Руслан», «Свобода» (Америка) та інші. У 1910-1911 рр. виходять відразу три поетичних збірки Олекси Коваленка - «Золотий засів», «Срібні роси», «Спів солов'я». У них увійшли вірші, створені за більш ніж десятирічний період. Кращі твори автора пройняті волелюбними мотивами, співчуттям до народу, ідеєю національного відродження («Народний герой», «Нехай наша доля», «Фантазія», «Не грали нам марші» та ін.) Займається Коваленко і літературними перекладами – перекладає на українську комедію М. Гоголя «Ревізор», поему К. Рилєєва «Войнаровський», статтю Л. Толстого «Невже це так треба?», а також перлину давньоукраїнської поезії – «Слово о полку Ігоревім». Завдяки Коваленку українському читачеві стали відомі вірші німецьких, бельгійських, італійських і англійських поетів. За мотивами віршів зарубіжних класиків Г.Гейне, М. Гартмана, Е. Верхарна, А. Негрі, П.Б. Шеллі та ін. Олекса Коваленко написав цілий ряд своїх творів.



Особисто прославився Олекса Коваленко як талановитий видавець. Як тільки в Росії була знята заборона на українське слово, він засновує видавництво «Ранок», а 1908-го року упорядковує і видає літературно-артистичний альманах «Терновий вінок» та поетичну антологію «Українська муза». «Українська муза» стала вінцем усієї творчої діяльності Олекси Коваленка. Ця велика антологія української поезії мала у собі вибрані твори більшості визначних українських поетів від 1798 року, до неї увійшли твори 134 авторів, а також біографічний і бібліографічний матеріал про них. Крім того видавав Олекса Коваленко і інші альманахи – «Розвага», «Досвітні огні», «З неволі». Деякі вірші цього талановитого поета і видавця поклали на музику українські композитори Кирило Стеценко і Павло Сениця.



Сучасний український літературознавець професор Ф.П. Погребенник так оцінив внесок Коваленка в літературну справу: «Якби Олекса Коваленко - упорядник і редактор «Української музи» - не видав жодної іншої антології, то і тоді він мав би право претендувати на вдячну згадку в історії української літератури, на добру пам'ять шанувальників красного письменства. Потрібно було мати мужнє серце, наповнене великою любов'ю до України, її багатостраждальної підцензурної літератури, щоб взяти на плечі такий нелегкий вантаж: зібрати з усіх країв, з багатьох збірок, періодичних видань, рукописних нарисів поетичні квіти з української творчої ниви, розкрити перед світом її нев'янучу чарівність».



Але ж радянська влада зробила усе можливе, аби ім'я Коваленка навіки забулося на Україні. Нам навіть невідомі ані конкретна дата його смерті, ні місце поховання. Чи може настав уже час відродити Україні вдячну пам'ять по ньому?

Як вже було про це згадано вище, заселення слов'янами земель сучасної Східної Слобожанщини розпочалося ще в добу формування першої держави українського народу – Київської Русі. Вже у 8-му ст. майже усі місця відомих нам у майбутньому найбільших міст Східної Слобожанщини були зайняті поселеннями східнослов'янського племені сіверян – найсхіднішого з усіх українських племен, територія якого простягалася на величезному обширі від Стародубу та Новгороду-Сіверського на півночі до узбережжя середнього Дону на півдні, там де у Дін впадає Сіверський Дінець, який свою назву також має від племені сіверян.



У ці часи землі сучасної Східної Слобожанщини були прикордонною територією поміж Київською Руссю та Великим Степом, що знаходився під контролем Хозарської держави – могутнього утворення степових кочовиків. Сучасні археологи знаходять зовсім неподалік від слов'янських поселень на місцях майбутнього Острогозьку, Білгорода та Курську міцні хозарські фортеці, з яких наймогутнішою є мабуть фортеця 9 ст. на крейдяних кручах сучасного Дивногір'я, яку археологи називають Маяцьким городищем. Ця білокам'яна фортеця, як і подібні до неї, контролювала з боку хозарів торгові шляхи по найбільшим східноєвропейським рікам, адже саме тут, через середній Дін проходив караванний шлях «із булгар у Київ». Край гегемонії хозар у цьому місці поклав лише похід київського князя Святослава Хороброго проти Хозарської держави у 965-му році, коли Маяцьке городище було зруйновано, і від того часу археологічні знахідки тут уже не трапляються зовсім.



Але на зміну хозарам прийшли інші кочовики – печеніги, а згодом половці, українську ж державу вражав період феодальної роздрібності, і під тиском кочовиків українське життя на Східній Слобожанщині неухильно відкочувалося все далі на північ, поки не затрималося надовго у так званому Посем'ї, басейні ріки Сейм, де створилися рубіжні фортеці Чернігово-Сіверської Землі – Курськ, Рильськ та Путивль, які стали згодом чільними містами місцевих удільних князівств – Курського, Рильського та Путивльського.



Населення оцих трьох міст – Курська, Рильська та Путивля, складалося у першу чергу з відважних вояків, що захищали українське прикордоння від нападів кочовиків із Степу. Але поруч із воєнним, розвивалося у Посем'ї і духовне життя українського народу, кращим представником якого був Феодосій Печерський, один з перших українських святих.

Народився Феодосій Печерський у місті Василеві (теперішньому Василькові) під Києвом. Батько його знаходився на князівській військовій службі, і незабаром родина Феодосія переїхала на життя до Курська, неподалік від державного кордону. Тут і розпочиналося служіння Богові майбутнього українського святого, подробиці якого ми знаємо зі слів його першого біографа, першого українського літописця преподобного Нестора, автора «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського». У Курську Феодосій Печерський був відданий батьком «одному з учителів навчатися Божественних книг...». Підліток виявився настільки здібним учнем, що «скоро вивчив усе Божественне письмо так, аж усі дивувалися премудрості та розуму дитини й швидкості, з якою він навчався». Опановував грамоту і арифметику, захоплювався Євангелієм, книгами про життя святих отців Церкви, через щоденне відвідування храму навчився церковного співу та вивчив Псалтир. Вже у цей час він мав бажання наслідувати життя християнських подвижників.

Коли Феодосію виповнилося 13 років, помер його батько, що дуже вразило юнака і він відразу ж вирішив приступити до виконання поставленої мети, залишивши дитячі ігри та забави, скинувши дорогий одяг, і пішов працювати на поле разом з простими робітниками. Але все це наштовхувалось на рішучий опір з боку матері, суворої, гордої та розумної жінки. Зрештою постійні покарання призвели до втрати взаєморозуміння між дитиною та матір'ю. Перша спроба юнака втекти з прочанами до Єрусалима завершилась невдало. Мати покарала його зачиненням до темної кімнати та наказала закувати ноги у кайдани. З часом, втомившись постійно карати сина, мати дозволила йому займатись улюбленою справою.

Впродовж трьох років Феодосій займався випіканням проскурок. Коли він побачив, що в Курському храмі часто не служать Божественну літургію через брак проскурок, то сам придбав пшеницю та почав випікати проскурки, одну частину яких відносив до храму, іншу продавав, а на виручені кошти купував пшеницю для нової випічки і роздавав бідним. Але через перешкоджання матері був змушений потайки вирушити до іншого міста і там продовжувати цю справу. В той час він проживав в будинку священика. Проте, через деякий час мати знову знайшла юнака й «захопивши його, поволочила б'ючи, до свого міста». Згодом, начальник міста доручив йому доглядати за своєю церквою. Феодосій, незважаючи на своє привілейоване становище в храмі, продовжував вести аскетичний спосіб життя. Коли «властитель града» подарував йому багатий одяг, подвижник походив у ньому кілька днів, а потім знов одягнувся у повсякденний одяг. Дізнавшись про таке, «начальник» став ще більше поважати Феодосія.

Ще в юнацькі роки Феодосій носив на тілі залізний ланцюг (вериги). Вериги були важкими та впивалися в тіло юнака, утворюючи кров'яні рани й завдаючи нестерпного болю, таким чином постійно нагадуючи про хресні страждання Ісуса Христа. Але найбільшою мрією юного Феодосія було постригтися у ченці, та через те, що у Курську не було монастиря, Феодосій відправляється до Києва, де згодом став одним з перших насельників Києво-Печерського монастиря, а з 1060-го року до своєї смерті 1074-го – монастирським ігуменом. На Україні преподобного Феодосія поважають разом з засновником Києво-Печерського монастиря преподобним Антонієм, та навіть на іконах часто зображають поруч.



При написанні розділу про Феодосія Печерського цієї глави використано матеріали з Вікіпедії.

Курське князівство знаходилося на периферії політичного життя тодішньої Русі-України. Через те ми знаємо не дуже багато подробиць з його історії, адже загальноукраїнські літописи приділяли Курську досить мало уваги. Здається, першим князем у Курську з династії Рюриковичів був Всеволод, у 1068-1069 рр. Але остаточно князівським уділом Курськ стає приблизно з 1094-го року. Ми навіть не маємо достеменних дат, коли у князівстві князював той чи інший князь, тому і досить деякі історики продовжують сперечатися на цю тему. У наведеному нижче списку курських князів ми додержуємося тієї хронології, що наводить у своїй праці «Князівські династії Східної Європи» сучасний український дослідник Леонтій Войтович.


Ізяслав Володимирович (1094-1095)

Ігор Ольгович (1115-1125)

Ізяслав Мстиславич (1125-1129)

Гліб Ольгович (1136-1138)

Ігор Ольгович (1138-1138)

Святослав Ольгович (1138-1139)

Іван Юрійович (1146-1147)

Гліб Юрійович (1147-1147)

Олег Святославович (1159-1164)

Ігор Святославович (1164-1178)

Всеволод Святославович «Буй Тур» (1178-1196)

Святослав Ігоревич (? - 1206)

Олег Святославович (1207 – після 1228 р.)

Юрій Ольгович (після 1228 р. - 30-ті роки 13-го ст.)



1239-й рік – татарська руйнація та занепад.



Дмитро Ольгович (50-ті роки 13-го ст.)

Василь Дмитрович (? - 1278)



Останній князь Курський Василь Дмитрович був убитий ординцями, після чого Курськом, за деякими відомостями, керував татарський баскак Ахмат.



З усіх наведених у цьому списку князів, мало хто заслуговує на пильну увагу. Згадаємо лише Ігоря Святославовича, славнозвісного героя «Повісті про Ігорів похід», який до того як стати князем у Новгороді-Сіверському та очолити похід проти половців у 1185-му році, князював саме у Курську, у 1164-1178 рр. Разом з ним у поході був і молодший брат Всеволод, який тоді, після Ігоря, успадкував його престол у Курську та Трубчевську, та привів до брата відважних курян-вояків. «А ті куряни - свідомі воїни, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, з кінця списа вигодувані. Шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відчинені, шаблі вигострені; самі скачуть, як сірі вовки у полі, шукаючи собі честі, а князю слави» - сказав про них автор «Слова».



Згадаємо тут і курського князя Олега Святославовича, учасника битви на Калці з татарами 1223-го року. Навіть після жахливого спустошення Русі Батиєм, змогло на недовгий період відродитися Курське князівство, але 1278-го року остаточно його занапастив золотоординський правитель Ногай. Відродилося руське життя у Курську лише у 1-й половині 15-го століття, коли Курська земля, разом із іншими українськими землями, добровільно увійшла до складу Великого Князівства Литовського.

Незважаючи на те, що в політичному житті України-Русі Курське князівство не відігравало значної ролі, ця земля зайняла відоме місце в українській літературі свого часу. Ми вже згадували про яскраві описи мешканців краю, що збереглися в таких визначних пам'ятках нашої літератури як «Житіє Феодосія Печерського» і «Слово о полку Ігоревім». В іншому видатному творі 12-го століття, «Слові Данила Заточника», так само збереглася згадка про Курське князівство, та ще й така, що свідчить про те, що у ті далекі часи події у цьому неблизькому до Києва князівстві набули раптом загальнодержавного змісту і залишились у пам'яті народу навіть у вигляді прислів'я.



Данило Заточник був, скоріше за все, уродженцем міста Переяслава (сучасного Переяслава-Хмельницького на Київщині). Його твір недаремно називають одним з найзагадковіших творів з доби Київської Русі. Історичні події, які відобразились у творі та мають відношення до Курського князівства, мають під собою таку підоснову:



В добу феодальної роздробленості на Русі більш сильні князі дуже часто намагалися силою змусити своїх слабкіших сусідів віддати свої князівства їхнім васалам, а самим перебратися на життя в іще більш мізерні уділи. Так у 1139-му році новий київський князь Всеволод Ольгович вимагав від переяславського князя Андрія Доброго віддати свою землю Всеволодову братові, а самому перебратися на престол до Курську. Але не даремно князя Андрія звали Добрим – його, наймолодшого з синів покійного вже Володимира Мономаха, дуже любили піддані – переяславці, і відчуваючи цю народну любов, князь Андрій так відповів послам нового київського князя: «Краще мені того смерть і з дружиною (тобто військом) на своїй батьківській і на дідівській землі взяти, ніж Курське князівство. Батько мій у Курську не сидів, але у Переяславі. Хочу на своїй вітчизні смерть прийняти. А живий не піду із своєї волості». Князь Андрій пішов з військом проти своїх ворогів, і переміг їх у битві 30 серпня. Певна річ, що київський князь міг зібрати ще більше військо і покарати свого непокірливого сусіда, але громадська думка України-Русі схилилася тоді на бік відважного переяславського князя (який, до речі, наказав своїм воїнам не переслідувати втікаючих з поля бою ворогів, бо то були одні з ними по крові «руські люди»). Так змушений був народною волею князь Всеволод «цілувати хрест» і миритися з переяславським князем, бо «Бог буде за всім». Запис про сміливий учинок князя Андрія зберігся у тогочасних літописах, а його слова: «Краще мені смерть, ніж Курське князівство» стали відтоді народним прислів'ям, яке передавалося з вуст у вуста довгі роки вже після смерті переяславського князя Андрія.



Згадав ці слова у своєму «Слові» і переяславець Данило Заточник, правда приписав їх іншому переяславському князю – Ростиславу. Можливо, що зробив це навмисно – адже твір його є блискучою гротескною сатирою на пристосуванські людські натури, які використовують високі, пафосні слова заради втілення своїх дрібних низьких цілей. Відстоювання своєї людської гідності перетворюється під пером Данила Заточника на відстоювання особистого затхлого маленького світу нікчемної корисливої маленької людинки. Тому такою популярністю користувалося «Слово» Данила Заточника вже після Батиєвого погрому на Північно-Східній Русі, там де формувалася тоді майбутня Російська держава. В умовах встановлення деспотії московських князів та царів ці ідеї пристосування маленької людинки до механізму жорстокої нелюдської державної машини набули нового яскравого змісту. Твір Данила Заточника, який у Росії стали називати «Молінням», розповсюджувався по країні багатьма рукописними списками впродовж кількох століть, аж до епохи царювання Петра Першого. Російських читачів та переписувачів «Слово Данила Заточника» привертало до себе ще й тим, що на його сторінках можна було безбоязно висловлювати і власні думки, вкладаючи у вуста давно померлого автора власні відчуття страху перед деспотичною державою та виправдовуючи духовне рабство як єдиний шлях порятунку у таких умовах. Через те у цей довгий час розповсюдження цього твору у Росії, первісний його зміст було міцно замулено багатьма пізнішими вкрапленнями, які пристосовували його до нових російських реалій. Сучасним дослідникам не так вже і легко розчищати і шукати тут справжнього Заточника.



Безперечно, що народне прислів'я про Курське князівство збереглося у творі від його оригінального змісту, адже було реалією політичного життя Подніпров'я 12-го ст., але ж ніяк ні Росії наступних століть. Цікаво порівняти мову цього прислів'я з сучасними літературними мовами України і Росії, адже саме у народних висловах найбільше зберігаються особливості мови живого народного буття. Отже, в оригіналі це речення виглядає так:



«Не лгалъ бо ми Ростиславъ князь: лепше бы ми смерть, ниже Курское княжение; такоже и мужеви: лепше смерть, ниж е продолженъ животъ в нищети».



Сучасною українською мовою це можна перекласти так: «Не брехав бо мені Ростислав князь: ліпше би мені смерть, ніж Курське князівство; також і мужеві: ліпше смерть, ніж є продовження життя в убозтві».



Сучасний російський переклад є таким: «Не лгал мне князь Ростислав, когда говорил: «Лучше мне смерть, нежели Курское княжение»; так и мужи говорят: «Лучше смерть, чем долгая жизнь в нищете».



Не дивлячись на природне пристосування переписувачами мови оригіналу до мови свого середовища (тобто російської мови), українські мовні особливості відчуваються у цьому уривку не менш виразно.

В добу існування Київської Русі Рильське князівство знаходилося в тіні більш могутнішого Курського князівства, яке, в свою чергу, значно пасувало в політичному значенні перед іншими, більш відомими уділами України-Русі. Період політичного розквіту Рильського уділу розпочинається тільки після Батиєвої навали, коли, як твердять місцеві перекази, місто Рильськ, єдине на степовому порубіжжі Русі, було врятовано від монгольського погрому, як вважають рильські мешканці завдяки заступництву святого Івана Рильського.



Місто Рильськ мало свій початок на береговому узвишші, там де річка Волинка (яка нині остаточно пересохла) впадала в іншу річку – Рило. Монастир, що був розташований на цьому місці, інколи називався Волинським, можливо що першими пожильцями цієї території були переселенці з української Волині, які дали ім'я своєї колишньої батьківщини і монастирю і річці. За ще однією давньою легендою свою назву річка Рило отримала так: дика свиня з поросятами, риючи собі лігво, розрила джерело, яке і стало початком річки. Мабуть, співзвуччя назв річки і кабанячої голови (рило) і породило цю історію. Коли у 18-му ст. російські герольди створювали герби для різних міст імперії, це місто на українській етнічній території отримало на свій гербовий щит саме кабанячу голову.



Як вже зазначалося, розквіт Рильського князівства розпочався в добу Великого Князівства Литовського. Рильська і Курська земля, разом з Новгородом-Сіверським, Черніговом і Стародубом були частинами української Сіверщини, яка в свою чергу була порубіжною землею Литовської держави на кордоні з Московським князівством. У 15-му ст. на Москві посилюється деспотична влада великого князя, і удільні князі у великій кількості тікають до сусідньої Литви, рятуючи життя своє та своєї родини. Уряд Литви надає цим князям у володіння уділи на прикордонних сіверських землях, узявши з них присягу на вірність, та сподіваючись таким чином наладити економічне життя на ще донедавна сплюндрованих постійними татарськими набігами територіях. Так 1456-го року князем рильським і новгород-сіверським став Іван Дмитрович Шемякін, особистий ворог московських князів Василія ІІ і Івана ІІІ, син колишнього князя з Галича-Мерського, чиє князівство було відібрано від нього московськими князями.



Литовський уряд дуже сподівався на те, що князі з Росії, «цілувавши хрест» на вірність Литовській державі, не переступлять ніколи присяги, даної перед лицем Бога. Але вони жорстоко помилялися. Довге перебування російських земель під зверхністю Золотої Орди наклало незгладиму печать на їхнє моральне обличчя. Якщо самі князі-втікачі з Москви ще дуже боялися мати які-небудь відносини з російським урядом, небезпідставно чекаючи на покарання за свою колишню втечу, їхні діти були більш сміливими, і за спиною литовського уряду розпочинали торгівлю з Москвою, чекаючи за зраду свого сюзерену грошей і посад у Росії. Син Івана Шемякіна Василій Шемячич, разом з такими самими князями-перебіжчиками інших уділів Сіверщини, 1500-го року перейшов на бік Московської держави, спричинивши тим до затяжної війни між Литвою та Росією.



В наслідок цієї війни українське Посем'я разом з іншими сіверськими землями увійшло до складу Росії. Але доля князів-зрадників не була щасливою. Московський уряд не міг їм дуже довіряти, адже їхні батьки вже зраджували Москву, так само як вони самі зраджували Литву. Тому майже всі сіверські князі закінчили своє життя у Росії дуже погано. Не оминула лиха доля і Василія Шемячича. Його сусіда, князь Стародубський, доніс на нього у Москву, що нібито Шемячич знов хоче повернутися під владу Литви зі своїм князівством. За цим доносом Василія Шемячича було ув'язнено, потім ще раз, і так у московській тюрмі він і помер 1529-го року, проклинаючи свою зраду тих, хто надав допомогу його батькові у важку годину. Така була його розплата за цю зраду.





Святослав Ольгович (1180-1196)

Мстислав Святославович (до 1206 р. - 1241)

Андрій Мстиславич (1241 - ?)

Олег Мстиславич (? - 1285)

1285-го року увійшло до складу Брянського князівства.

Федір Андрійович (кінець 13-го ст.)

Василь

Федір

Василь

Іван Дмитрович Шемякін (1456 - ?)

Володимир Іванович (? – до 1499 р.)

Василій Іванович Шемячич (? - 1500)

1500-го року Василій з уділом перекинувся до Москви.

Ще одна давня легенда оповідає, що своїм початком та назвою місто Рильськ зобов'язане знаменитому болгарському святому Івану Рильському, що жив у Болгарії в 10 ст.



Преподобний Іван Рильський (876-946) є найшановнішою у болгарській церкві людиною. Недаремно його називають святим патроном болгарського народу. Започаткований їм Рильський монастир до нашого часу є найбільшим православним монастирем у Болгарії, а нетлінні мощі святого, як вважають болгари, довгий час оберігали їхню столицю від всіляких негараздів.



Жив святий Іван Рильський у добу розквіту середньовічного Болгарського царства. Але незабаром після його смерті захопили болгарські землі візантійські греки. Хоч і були греки, так само як і болгари, православні, але знущалися вони над слов'янською мовою болгар, забороняючи їм у церквах молитися рідною мовою (подібно до сучасних священиків Російської Православної Церкви, що забороняють українцям в Україні вести службу Божу українською). Але, бувши забороненою у Болгарії, розквітла церковна слов'янська мова в Україні-Русі, яка від часів Володимира Великого стала теж християнською державою. Довідавшись про це, тікають болгарські ченці до України-Русі, узявши з собою в якості оберега праву руку (правицю) від нетлінних мощів святого Івана Рильського. Зупинилися болгари для життя на українському Посем'ї, де на високому узвишші біля ріки заснували новий монастир, який назвали ім'ям Івана Рильського. З усіх навколишніх околиць почали стікатися до монастиря люди, які оселялися неподалік від того пагорба, сподіваючись на допомогу від шанованого болгарами святого. Місце, де знаходився монастир, стало називатися Горою Івана Рильського, річка, що текла під цією горою, теж отримала назву від неї, адже і в Болгарії, під стінами Рильського монастиря протікала так само Рильська ріка. Так розпочалося місто Рильськ на Посем'ї, а в Україні вшанування великого болгарського святого.



Майже відразу Іван Рильський почав вважатися святим оборонцем міста Рильська. Як згадують літописи, саме болгарський святий врятував місто від монголо-татарської навали. «Лише Рильськ зберігся від Батиєвого погрому», - записав літописець. Коли під час облоги жителі міста призвали на допомогу свого покровителя, преподібний Іван з'явився на міській стіні, махнув хусткою, засліпивши татар, і таким чином врятував Рильськ. Цікаво, що за болгарською вимовою прізвисько святого промовляється як «Рілскі», а пишеться, згідно з граматичними правилами, як «Рилски». В Україні ж, за нормами української мови, «і» перетворилося на «и», і «Рілскі» став «Рильським», і ця особливість вимови перейшла з української мови в російську, де святого також називають «Рыльским», а місто «Рыльском».



Шанують святого Івана у Рильську і зараз. 6 грудня 2006-го року у місто Рильськ на Східній Слобожанщині з Рильського монастиря у Болгарії була доставлена частка мощів великого болгарського подвижника, яка віднині зберігається у Рильському Миколаївському монастирі. Так не забувають рильчани про свого святого охоронця.

Острогозький полк було засновано 1652-го року українськими козаками-переселенцями з Наддніпрянщини, які прийшли на притоки Дону під проводом полковника Івана Зінківського. Українська земля тоді дуже потерпала від постійних воєн з поляками та турками, а Московська держава запрошувала українських козаків на життя до себе, бо своїми силами боронити не могла південні кордони Росії від нападів татар. Українці оселялися на придонських землях так званими «слободами», мешканці яких, на відмінну від корінних росіян, не знали утисків кріпацтва, та залишалися вільними, «свобідними». Через ті «слободи» й одержала ця земля ім'я «Слобідської України», або Слобожанщини, а першими поселенцями на ній стали саме козаки Острогозького полка, які заснували на берегах річки Тиха Сосна своє полкове місто Острогозьк, та оселилися навколо нього слободами. Незабаром, на захід від Острогозького, виникає ще чотири слобідських українських полки – Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, але Острогозький полк серед них був першим, і саме з нього розпочинається для нас історія заселення українцями Слобожанщини.



Відношення поміж українцями Острогозького полка та російською владою складалися украй непросто. Московські чиновники постійно утісняли українських козаків, у першу чергу своїм надмірним хабарництвом, бо без хабару у Російській державі ніколи жодна справа не вирішувалася, а острогозькі козаки спочатку скаржилися на місцевих чиновників у Москву, але швидко зрозуміли, що коріння цього жорстокого хабарництва тягнеться саме зі столиці. Тоді острогозькі українці вирішили боротися проти московських утисків із зброєю у руках, підтримавши 1670-го року разом зі своїм полковником Зінківським антидержавне повстання донських козаків проти Москви на чолі зі Степаном Разіним. Але це повстання було придушене у крові російською владою – полковника Зінківського четвертовано і повішено, так само, як і більшість його однодумців (навіть жінку полковника покарано на горло, а дітей вислано до Сибіру).



Російські утиски над козаками полка продовжувалися й далі. Аби уникнути можливості нового повстання, російські урядовці наставляють полковниками в Острогозьку чужоземців, що служили в Росії військову службу – англійців Саса та Буларта. Погано володіючи навіть українською та російською мовами, ці полковники, тем не менш, намагалися, чим можна, допомогти українським козакам, за що отримували на себе постійно доноси у Москву від місцевих чиновників, що були наставлені владою для ретельного нагляду над українськими козаками. А 1704-го року, за Петра І, полковником в Острогозьк було наставлено російського дворянина Тевяшова, який перетворив Острогозький полк на свою спадщину, бо після нього, з дозволу російського уряду, полком керували його син та внук. Коли ж на російський престол посіла Катерина ІІ (лютий ворог усього українського в державі), 1765-го року слобідські полки було взагалі зліквідовано, а на їхніх землях створено Слобідсько-Українську губернію, яка проіснувала до 1835-го року. Острогожщина спочатку була разом з усіма іншими слобідськими українськими землями, але згодом її відірвали від решти слобідських українських земель, приєднавши до російської Воронізької губернії, що була населена великою мірою етнічними росіянами. Так встановлено було новий кордон, який на довгі роки, аж до сьогодення, роз'єднав українців Східної Слобожанщини від матері-України.





Іван Зінківський (1652-1670)

Михайло Ґонта (1670-1671)

Гарасим Корибут (1671-1680)

Іван Сас (1680-1693)

Петро Буларт (1693-1698)

Федір Кукіль (1698-1704)

Іван Тевяшов (1704-1725)

Іван Тевяшов (1725-1757)

Степан Тевяшов (1757-1765).



Зліквідовано 1765-го року.

Багато зробив для вивчення історії та життя українців Східної Слобожанщини відомий український історик Дмитро Багалій, який створив у Харкові справжню наукову школу, яка займалася історією рідного Слобідського краю. 1918-го року, під час важкої боротьби України за свою незалежність, Дмитро Багалій видає у Харкові українською мовою ґрунтовну працю «Історія Слобідської України», у якій, вперше в українській науці, ретельно розглядає історію становлення українського життя і на землях Східної Слобожанщини. Дещо з цієї праці Дмитра Багалія доцільно процитувати і зараз.



Ось що пише професор Харківського університету Дмитро Багалій про заснування Острогозька та економічне життя місцевого українства: «У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім семейств, з полковником Іваном Зіньківським і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенєв їх почав уряжати на віковічне життя. Кріпость у Острогозьку робили московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвір'я для острогощан були дадені у посаді за острогом, себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості козаки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвір'я. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на інші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю і сіянку ярини, дадено на прокорм жита й овса. Вислано для кріпості з Воронежа дві гармати. Острогозька кріпость була споряжена так, як і інші по московських українних містах. Острогозьк прозивали ще іноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогозьку були поселенці і московські служилі люди, щоб не передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все ж таки повної надії не було — од їх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, «шатости». Переселилися у Острогозьк для свого купецтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський полк. По жалованній царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі привілеї й між іншими козацький устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших переселенців — про те, що вони з собою привезли. Полковник Зіньківський приїхав з жінкою, сином, писарем і декількома челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Військовий суддя Величко привів 4 коней, 13 корів. Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи, «семьянистыхъ и прожиточнихъ », себто значить таких, котрі дома були хазяїнами-землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в Слободській Україні. У перших по спискові 80 переселенців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (менш ніж по одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на семейство), 124 вівці та кози (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 на семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, щодо числа голів худоби у кожного, на 7 частин, і коли про перші три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34 %, а середніх і багатих — 66 %. Безкінних було тільки два семейства, а може, тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств не мали худоби, але вони або не змогли привести її з собою, або, можливо, розпродали або залишили дома, або загубили її в дорозі, бо треба пам'ятати, з якою труднотою приходилося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпечно було в дорозі від татар та розбишак. І ще добре, що вони йшли великим табором, цілим полком, а то їх також ограбували б, як ото ченців і черниць Густинського та Ладиженського монастирів. Острогозьк заснувався не за Бєлгородською лінією, а на самій лінії, і через те він, як і увесь полк, мав більший зв'язок з російськими містами і урядом, ніж інші полки, котрі поселилися за лінією, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харківський.



Острогозький полк склався, як ми бачили, серед великоросійських міст теперішньої Воронезької, Курської і навіть Орловської губерній. Сі поселенці жили дуже далеко од свого полкового міста Острогозька. А східня частина Воронезької губернії у початку XVII ст. ще не була заселена, і ось сюди, на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогозького повіту, почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи — Стара Калитва, Нова Калитва, Підгорна, Попівка. Переселили великоросійських посадських людей Острогозька в Коротояк, а українських козаків — з Коротояка в Острогозьк. У 1732 р. з слобід Перлівки, Гвоздівки, Єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарський повіт Воронезької і Старобільський Харківської губерній.



Острогозька провінція (колишній Острогозький полк) — займала значну частину Острогозького, Богучарського, Бирюченського повітів Воронезької губернії і невеличку частину Землянського, Валуйського, Павлівського, Коротояцького тієї ж Воронезької, Єлецького і Лівенського — Орловської, Корочанського й Новооскольського — Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р.— тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирській та Ізюмській провінціях число осель навіть зменшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до інших провінцій, декілька хуторів могли скупчитися у єдно село або деревню). Але ж усе-таки нових осель зовсім майже не з'явилося за сорок років у чотирьох Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогозькій провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається, більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогозький полк заселявся у сі часи.»



А ось що пише Багалій про утиски, які чинили над острогозькими українцями російські можновладці: «Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогозькому полку. Полковник і старшина Острогозького полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможених голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом надміри мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможених голов і про те ж таки мито. Острогощанам видана була грамота, але і їй приказні віри не йняли. Великі утиски робили козакам й острогозькі воєводи. У 1680 р. усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїжджих для торгу людей, через що зменшилися їх великі торги; їм ні з чого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 р. мешканці городів Острогозького полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогозьку, прислав служилих людей і вони киями проганяли їх з базару: поставили по базару столи і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило, і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те, як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніше. Те ж саме робилося і по інших Слободських полках.»



А ось про острогозьких полковників: «Перший полковник Острогозького полка Зіньківський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних, його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано у Сибір і одібрано у них усе майно. Полковником затверджено сотника Гар. Корибута; чи вибірали його полчане, не знаємо; його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чужоземців. Чи вибирала його полкова рада, про се ми не знаємо; може, він був назначений, а може, тільки стверджений московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка, потім полковником копейного полка, потім острогозьким воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 р. острогозьким полковником, і він був на сій посаді до самої смерті — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого прізвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іван Caccab Rуку рrуllоsуll (руку приложив), у 1686 р.: Іван Сассав R уку рrуllоsуll , у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить, тільки за 9 років він вивчився своє прізвище писати по-російськи. В. Є. Данилевич почитає його англичанином . Цікаво, що острогощане заступилися за Саса, коли у 1682 р. на його скаржилися великоросійські служилі люди Острогозька, що він немовби їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм стверджено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, щодня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і все ж не хтів ставитися на очі з тими, як він казав, «ворами», котрі його обвинувачували. А острогозький воєвода обвинувачував його у тім, що він немов не ходив на молебни у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стріляв з гармат, коли у його будинку «чашу величали», себто пили за царське здоров'я. У 1690 р. острогозькі приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками-полчанами і за се, мабуть, до його зле відносився воєвода з великоросійськими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те, що він великоросійських служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тих, котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не дозволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу приказних з слободськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть з англичан і, можливо, пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо, одначе, що він мав і чин стольника.»



У роки становлення незалежної Української держави в першій половині 20-го століття, твір Дмитра Багалія став украй необхідною для тогочасного українського суспільства працею, в якій доводилося, що Східна Слобожанщина є українською землею, лише штучно відірваною російським урядом від решти українських земель Слобідської України. У цьому велика послуга Дмитра Багалія й перед Слобожанщиною, й перед усією Україною.



Цілком працю Дмитра Багалія можна прочитати тут:

http://dalizovut.narod.ru/bagaley/bagal_so.htm



І. Р.

Тісно пов'язаним зі Східною Слобожанщиною був і Григорій Сковорода, видатний український філософ 18-го ст. І тут немає нічого дивного, адже за часів Сковороди ще не існувало ніякого поділу на Слобожанщину Західну чи Східну, і Харків та Суми, Охтирка і Острогозьк були разом, у єдності, спочатку в складі Слобідських українських полків, а потім єдиної Слобідсько-Української губернії.

 

Будучи філософом-мандрівником, Григорій Сковорода частенько мандрував всією Слобожанщиною, перебуваючи у різних, найвіддаленіших її куточках. Бував він і у навколишніх українських землях. Жив Сковорода і у Курську, а з Білгородом пов'язані були особливі сторінки його життя. Єпископом Білгородським був о цю пору його близький знайомий ще по Переяславу Іоасаф Миткевич, син священика з міста Козельця на Чернігівщині. А архімандритом білгородського кафедрального монастиря був Гервасій Якубович, зі знатного козацького роду Гетьманщини, теж знайомий Сковороди по Переяславу. Українська церковна освіта на цей час далеко випереджала освіту російську, і впливовіші церковні посади в Російській імперії займали тоді саме українці. І Миткевичу, і Якубовичу присвятив свого часу Григорій Сковорода декілька своїх поезій, що увійшли у майбутньому до його збірки «Сад божественних пісень».

 

Обидва українські церковні ієрархи відносилися до Григорія Сковороди з великою пошаною, і свого часу навіть запропонували йому стати ченцем саме у білгородському монастирю, обіцяючи у майбутньому блискучу церковну кар'єру з його талантами. Але Сковороді більш близьким до душі був шлях мандрівного філософа, і він не хотів сковувати себе монастирськими ланцюгами. Відмовившись від церковної кар'єри, він проте залишався завжди бажаним гостем у своїх українських земляків у Білгороді.

 

Часто бував Сковорода і в Острогозьку, на гостинах у своїх добрих приятелів – останнього полковника острогозьких козаків Степана Тевяшова та його сина Володимира. Російські дворяни Тевяшови колись були наставлені імперським урядом для того, аби приборкати український рух в Острогозькому полку. Але за довгі роки перебування в Острогозьку Тевяшови досить набралися українського духу, стали завзятими українськими патріотами та важко переживали утрату автономії Слобожанщини, що постала з ліквідацією козацького устрою у цьому краї.

 

Перебуваючи в Острогозьку, Сковорода вів довгі бесіди з  своїми друзями. Свої найкращі філософські твори він присвятив саме їм – «Ікону Алківіадську» і переклад діалогу Цицерона «Про старість» Степану Тевяшову, «Кільце» і «Алфавіт, чи буквар світу» - Володимиру. Світла пам'ять про видатного українського філософа зберігалася у родині Тевяшових і довго після смерті Григорія Сковороди.

 

А ось як сказав про Сковороду видатний український історик, уродженець Східної Слобожанщини Микола Костомаров: «Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя - предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандруючі співаки засвоїли його пісні – на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права».

 

Сучасники називали Григорія Сковороду «українським Сократом». Російська релігійна філософія початку 20-го ст. дивилася на нього як на свого починальника. І в наші часи Григорія Сковороду нерідко називають першим філософом Російської імперії. На відміну від «кабінетних філософів» Західної Європи, Сковорода був тісно пов'язаний саме з народним життям, і намагався писати так, аби його мова була зрозуміла як освіченому шляхтичу так і злиденному селянину. На жаль, поєднання старовинної церковнослов'янської мови з народною українською, яке практикував український філософ, не завжди було корисним, і народ іноді зовсім не розумів свого ученого сина. І через те, скажимо, більшої популярності набув переклад на живу українську мову поезії Сковороди класиком української літератури Іваном Котляревським, ніж її оригінал.

 

Аудіозапис поезії Григорія Сковороди в обробці Івана Котляревського та виконанні Василя Жданкіна «Всякому городу нрав і права» можна почути тут:

 

Г.Сковорода «Всякому городу нрав і права», переклад Івана Котляревського.

 
 

 

У російській історичній науці, а також частково і серед українців, домінує гіпотеза, що у 17-му ст. українські козаки тікали на Слобожанщину, в межі тодішньої Російської держави, ховаючись від воєнних лихоліть Визвольної війни на Україні під проводом Богдана Хмельницького, і російські можновладці, таким чином, мали всі права для того, аби у подальшому накинути важке ярмо на шию слобідських українців, позбавивши їх козацьких привілеїв та автономії. Але гадаю, що ця гіпотеза не є позбавленою від тих імперських стереотипів, що є взагалі притаманними російській історичній науці. Адже історичні документи свідчать про те, що воля українців до заселення степових просторів сучасної Слобожанщини була сильнішою, і часто йшла всупереч волі російських адміністраторів, які не надавали українцям можливості заселяти ці землі, а змушені були просто миритися з тим, що українські козаки забирали ці землі для себе. Отже декілька слів про шляхи української колонізації у 17-му столітті:



У добу розквіту Київської Русі українцям були підвладні всі степові простори вздовж узбережжя Дністра, Дніпра та Дону. Але з поширенням епохи феодальної роздрібності та князівських усобиць, під натиском кочових степовиків українцям доводилося відступати все далі на північ, так що скоро і Переяслав і Київ, історичні центри східної частини української землі, опинилися майже на державному порубіжжі і дуже потерпали від постійних половецьких набігів. З нашестям же монгол у 13-му ст. українці взагалі були відкинуті до території Полісся та Галичини, віддавши наближені до Великого Степу землі під владу нових завойовників.



Повернення до Правого берегу Дніпра степового узбережжя відбувається лише у добу Великого Князівства Литовського, коли українцям, в союзі з литовцями та білорусами, вдається знову закріпитися на цій території. Постійна боротьба з татарами призводить до формування тут дніпровського козацтва, яке засвоїло навички кочовиків та навчилося успішно протистояти їхнім зазіханням на ці землі. У 16-му ст., коли Литва і Польща остаточно об'єдналися у єдину державу, посилився і економічний гніт поляків на українських землях. Опираючись встановленню панщини, українські селяни та козаки все активніше заселяють і Лівобережжя Дніпра, остаточно виганяючи звідти татар. Заселивши Полтавське Лівобережжя та відчувши власну силу, українські козаки зазирають тепер і на сучасну Слобожанщину, бачачи, що вона так само потерпає від татарських набігів, а Московська держава, якій ця територія нібито належить, дуже слаба після подій так званого «Смутного часу», і своїми силами закріпитися на цій території не може. Так перші спроби українських козаків підпорядкувати собі Східну Слобожанщину відносяться вже до першої половини 17-го ст., тобто ще до часів Хмельницького, і спроби ці пов'язані були з польсько-російською війною 1632-1634 рр., коли українські козаки воювали разом з поляками проти російських військ.



Влітку 1633-го року українські козаки на чолі з полковником Яковом Остряницею вступили на територію сучасної Східної Слобожанщини. Російські ченці Микільського монастиря з Валуйок на Білгородщині у чолобитній Московському царю скаржилися на великі спустошення від українців. 22 липня полк Остряниці підійшов до Білгорода і розпочав облогу міста. Козакам не вдалося штурмом здобути замок, тому вони спалили передмістя і відійшли до Путивля. За спогадами учасників, поляки разом із запорожцями «нагнали багато страху ворогові». Під час цієї війни українцям закріпитися на Східній Слобожанщині не вдалося, але вони зробили це вже за часів Богдана Хмельницького.



Гетьман Хмельницький, заручившись підтримкою з боку Москви у своїй війні з поляками, дає дозвіл своїм козакам перетнути московський кордон та заселяти землі сучасної Слобожанщини, і як свідчать про те українські літописи, робить це свідомо, аби таким чином розширити козацькі володіння далі на схід, створивши для українського війська базу у випадку невдалої війни з Річчю Посполитою. Як пише Самовидець (козацький літописець Роман Ракушка): «Тоді ж Хмельницький, чекаючи угодного до помсти часу, дозволив пригнобленому від ляхів народу вільно сходити з міст до Полтавщини і за кордон у Велику Росію на життя, і із того часу почали сідати Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і інші слобідські міста аж до Дону козацьким народом» (виділення моє). Так з'явилися на Східній Слобожанщині козаки під проводом Івана Зінківського і був створений Острогозький полк, а українці розширили свою етнічну територію «аж до Дону».

Ще одним розповсюдженим міфом є такий, нібито до складу сучасної Росії увійшла лише територія Острогозького полка, а інші чотири полки Слобожанщини – Сумський, Охтирський, Харківський і Ізюмський цілком увійшли до складу України. Але це не так. В українській Вікіпедії опублікована мапа, яка показує співвідношення території Слобідських полків з сучасним російсько-українським кордоном. Як можна побачити на цій мапі, кожен з п'ятьох слобідських полків віддав частину своєї території сусідній з Україною державі. Сумський полк загубив на користь Росії смугу території на півночі та сході вздовж усього свого кордону. Так само відступив Росії весь північний схід і Охтирський полк. Нема у складі сучасної України і північної частини Харківського полка, а з нею і північної частини Ізюмського. В свою чергу і Острогозький полк, хоча більшістю своєї території залишився у Росії, все-таки долучився до України своїм південним окрайцем, який знаходиться зараз у складі Луганської області України. Так сотенним містечком Острогозького полка був колись Старобільськ, який увійшов потім до Харківської губернії, а звідти до Української республіки. Саме з острогозької Луганщини походить родом Андрій Лавриненко, сучасний дослідник її минувшини, якого я вже неодноразово згадував у цій праці.

 

Серед тих населених пунктів української козацької Слобожанщини, що увійшли до складу сучасної Росії, два набули статусу міста і стали районними центрами у Російській Федерації. Це місто Суджа Курської області (колишнє сотенне містечко Сумського полку) і місто Грайворон Білгородської області (козацька слобода в Охтирському полку). До того ж, до Сумського полку належали також сучасна слобода Біла і селище міського типу Глушкове (що було засноване козаком на прізвище Глушко), які є зараз райцентрами Курської області, а до Харківського полка відносилося у деякий період сучасне місто Шебекине, яке заснував та оселив вихідцями з України козацький підполковник Іван Шибеко. Тепер Шебекине райцентр Білгородської області.

 

Таким чином безперечним є той факт, що сучасний російсько-український кордон в районі Сумської, Харківської і Луганської областей не є справедливим відносно української етнічної території, і розрізає «по живому» історичну землю Слобідських українських полків.