Патріот

Стародавня доба

Перша людина (архантроп) з’явилася на території України приблизно 1 млн. років тому, за доби палеоліту. Архантропи, вірогідно, прийшли з західних регіонів Південної Азії та Балкан. Невдовзі з’явилися перші неандертальці (близько 135-150 тис. років тому), які були більш розвиненими в розумовому та фізичному аспекті та вже мали родинні стосунки. Наступними були кроманьйонці, перші представники “людей розумних”, які з’явилися на нашій території приблизно 35 тис. років тому.

Протягом доби середнього палеоліту істотно зросла кількість населення, і прогодувати всіх виключно за допомогою мисливства вже не було можливим. Тому первісним людям прийшлося навчитися рибалити, збирати ягоди та рослини, а також приручати тварин. Протягом доби неоліту люди оволоділи навичками обробляння землі, вирощування худоби та вироблення цегляного посуду. Великого значення набули розбіжності у сферах виробництва між жителями різних регіонів України. В цей час активно розвивалися сільське господарство, полювання та рибальство, спостерігалися процеси економічного та культурного розвитку. Також протягом цього періоду сформувалася примітивна система суспільного устрою на базі матріархату.

В епоху бронзи (4-3 тисячоліття до н.е.) зросла продуктивність праці та спостерігалися істотні зрушення в примітивному суспільстві, спричинені його стратифікацією за майновими ознаками та змінами в ідеології. Трипільська культура, яка швидко поширилася на значні території, досягла високого рівня розвитку.

слов'яни

Протягом першого тисячоліття до н.е. слов’яни відігравали провідну роль у розвитку цивілізації пращурів сучасних українців. Деякі інші етнічні групи також мали значний вплив на етногенез українців, наприклад, скіфи, Балти, германські племена. На початку нової ери територія проживання слов’ян значно розширилася. В тогочасних хроніках вони згадуються як анти і склави. Вони мали спільну мову, схожі уклад життя, звичаї та переконання. Водночас це були різні племена, кожне з яких мало своїх керівників, військові загони та політику. Хоча після певного часу анти зникли з політичної карти Південної Європи, їхні традиції залишилися. Нащадки антів почали розселятися на великих просторах.

Інтенсивний розпад патріархальних традицій спостерігався в 7 та 8 століттях з розвитком східнослов’янського суспільства. Посилилася нерівність у розподілі власності в суспільстві, яка почала визначати формування соціальної ієрархії. Ці процеси особливо активізувалися на території Середнього Дніпра та навколишніх землях. Археологами було знайдено свідчення досить швидкого розвитку хліборобства, скотарства, ремесел та торгівлі. Невдовзі створюються політичні та економічні центри слов’янських племен, такі як Київ. Протягом 6-9 століть н.е. на території України проживало приблизно 14 союзів східнослов’янських племен. Пізніше вони стали основою для створення Русі. Наприкінці 9 століття на території проживання слов’янських племен склалися умови для формування ранніх феодальних держав. Сучасні Київ, Чернігів та Переяслав були центрами цієї території.

Київська Русь

Як розповідають стародавні хроніки, в 882 р. Олег, князь Новгородський, після вбивства князів Аскольда та Діра, зайняв київський трон. Він став правителем Київської Русі, першої держави стародавніх слов’ян, яка невдовзі перетворилася на одну з провідних країн Середньовічної Європи та почала відігравати важливу роль в політичному житті на континенті. Вона також виступала своєрідним захисним бар’єром між європейською цивілізацією та кочовими племенами Сходу. Столицею держави став Київ.

Поліетнічна Стародавня Русь була монархією. Після проголошення Києва політичним центром Русі князь Олег (а також його наступники) піклувалися про консолідацію найближчих князівств поблизу Києва, водночас за умови, що на всій території повинна переважати влада адміністративних установ центрального князівства. Наприкінці 10 століття під домінуванням Київської Русі знаходилися всі східнослов’янські та значна кількість неслов’янських народів від Чорного до Білого моря, від Карпатських гір до річки Волги. Величезний розмір території визначив наявність (в певних рамках) різноманітних мов та культур, що в перспективі мало привести до розвитку тенденцій відцентрової сили.

Збройні сили князя відігравали в Київській Русі роль державної еліти аж до початку 11 століття. Старші дружинники також виконували функції радників князя в найважливіших державних справах та займали всі провідні адміністративні та судові посади. За князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) вони здійснювали лише військові функції, в той час як адміністративні та юридичні справи було віддано у ведення бояр (старої етнічної аристократії).

Київські князі в 9-10 століттях головним чином турбувалися про підвищення економічної та політичної моці держави. Вони укріплювали міста, впорядковували законодавчі норми та фіскальну систему, а також регулювали обов’язки підлеглого населення. За часів князювання княгині Ольги (приблизно 946 р.) було зроблено першу спробу позбутися язичництва та запровадити християнство. Однак офіційно на Русі християнство як державну релігію було запроваджено лише в 988 р. князем Володимиром Святославовичем. Дипломатичні відносини давньоруської держави з сусідніми країнами, зокрема Візантією та Германською імперією, зміцнилися протягом 10 століття після падіння хозарського царства.

Військові походи руських князів відіграли важливу роль у розширенні території Київської Русі та ствердженні її могутності в очах сусідніх народів. У „Повісті минулих літ” згадується переможний похід князя Олега Царгородського в 907 р., успішність якого пов’язується серед іншого з укладанням миру з візантійським імператором. Кілька років потому руські дружини здійснили набіги на територію Арабського Халіфату. В 940 р. князь Ігор (наступник Олега) кілька разів ходив військовими походами на Східний Крим та Тамань, Візантію та узбережжя Каспійського моря. Київська Русь також вела досить активну військову діяльність протягом 960-х та 970-х рр. під час володарювання князя Святослава. (964-972).

Створення давньоруської національної держави відбувалося за правління сина князя Святослава, Володимира (978-1015). Під його керівництвом зросли економічна та політична міць держави, авторитет князя та організація законодавства. Успішні військові походи князя також розширили кордони руської території.

Процес формування давньоруської держави завершився на початку 11 століття за правління Ярослава Мудрого. Це були часи найбільшого піднесення Київської Русі. Зріс міжнародний авторитет країни завдяки династичним відносинам та дипломатії князя. Ярослав направив значні зусилля на припинення громадянської війни, яка розгорілася після смерті Володимира та на захист територій країни від нападів кочових племен. Під час князювання Ярослава зросло значення міст в економічному та культурному житті країни, зміцнилися відносини між різними регіонами, що сприяло розвитку торгівлі, сільського господарства та народних промислів. Було розроблено перший давньоруський кодекс – збірку законів „Руська правда”. Нажаль, нащадки князя вели міжусобиці, які в кінцевому рахунку не могли не підірвати єдності руської держави.

Лише на початку 12 століття Володимиру Мономаху (1113-1125) вдалося на певний час припинити ці сутички. Під час його князювання знов зросли повноваження Києва як столиці, а влада київського князя поширилася на основні князівства та інших князів. Саме за його ініціативою було скликано збори князів для вирішення важливих проблем та спірних питань. Стабілізувалися внутрішнє та зовнішнє положення держави. Це був етап утвердження в Київській Русі всіх характеристик середньовічної соціально-політичної системи, з її значною феодальною власністю, певними ідеологічними, релігійними та політичними спрямуваннями.

Починаючи з 1130 р. процес дезінтеграції староруської держави набув безповоротного характеру. Протягом кількох років територія цієї нової могутньої країни була поділена між кількома незалежними князівствами, правителі яких знаходилися у стані озброєного протистояння до середини 13 ст. Повноваження київського князя як голови держави перетворилися на формальні, проте повного розвалу Русі вдалося уникнути. Київ залишався її столицею. На зміну персональної влади київського князя прийшла влада уряду „колективного сюзеренітету” найбільш впливових та могутніх князів. Єдина централізована монархія була змінена на федеральну, в якої не було ані відповідної моці, ані розміру.

Період феодальної роздробленості стародавньої Русі не лише відбився на її політичному, соціально-економічному та культурному розвитку, але також сприяв певним змінам у географічному визначенні країни. Зокрема, в Київських Хроніках 1187 року вперше було вжито термін „Україна” для зазначення південних регіонів руських земель (Київської, Переяславської та Чернігівської областей). Дещо пізніше ця назва також почала вживатися по відношенню до Галичини, Волині та Поділля. Незважаючи на кілька спроб об’єднати розділені кордонами князівства, які робилися протягом 12 та 13 століть, Київська Русь до 1237 року значно ослабла в економічному та політичному сенсі та потерпала від постійних нападів татаро-монгольських загонів хана Батия. Правління Орди на українських землях продовжувалось понад два століття.

У складі Литви та Польщі

Військово-політичний наступ Литви та Польщі на українські землі почався в 1330 - 1340 рр., коли литовський Великий Князь Любарт захопив Волинь. Розподіл земель Галицько-Волинського князівства між двома іноземними державами було завершено в ході литовсько-польської війни 1351-1352, коли Галичина опинилася під владою польського короля (пізніше західно-волинські, Холмську та Белзьку землі також було віддано до польської корони). За часів наступника Любарта Ольгерда, Подільська, Київська, Сіверська та Переяславська області також стали частиною Литовської держави.

Місцеве населення значного опору поширенню литовської влади на українські землі не чинило. Це може бути пояснено тим, що уряд в Вільно не намагався зламати традиційні соціально-політичні інститути та економічну систему, яка існувала в той час. Держава не хотіла втручатися в духовне життя українського населення. Більше того, литовці інтенсивно засвоювали українські культурні та релігійні традиції. В 1458 році навіть було сформовано окрему Київську метрополію, що стало додатковим поштовхом для розвитку відцентрової сили на українських землях. Можливість впливу Заходу та Греції і Візантії на православний Київ створювало підґрунтя для засвоєння та адаптації на українських землях найважливіших досягнень європейської цивілізації.

З огляду на необхідність чинити опір натиску німецьких лицарів та золотоординських ханів, а також опозиції всередині країни, литовським та польським урядом було сформовано унію, підкріплену династичним шлюбом. Умови союзу передбачали інтеграцію Великого Князівства Литовського до Польського королівства. Водночас було необхідно вжити заходів для політичної централізації Литви. Зокрема, було ліквідовано цивільну незалежність Волинського, Новгород-Сіверського, Подільського та Київського князівств. Відтоді вони підпорядковувалися намісникам Великого Князя Литовського. В майбутньому, незважаючи на певні успіхи, українським князям не вдалося відродити колишню незалежність. Водночас політичний та культурний вплив місцевих князів та бояр в державі був досить значним. Зокрема, українська мова була офіційною мовою Литви. В державі діяли традиційні норми та установи самоврядування. Вільно також мало враховувати позицію української політичної еліти під час здійснення внутрішньої та зовнішньої політики. Все це визначило відносну внутрішню стабільність литовсько-руської держави.

Однак невдовзі литовсько-католицький елемент в державі почав домінувати. Природно, це призвело до певного опору місцевої аристократії. Наприкінці 15 – початку 16 століть на українських землях відбулося кілька повстань, участь в яких приймали князі І.Ольшанський, М.Олелкович, Ф.Більський (1481) та М.Глинський (1508).

Галицько-Волинське князівство

Після розпаду староруської держави в 12 столітті на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, які не обійшли й князівство, на його територіях в 12 столітті спостерігалась стабілізація економічного та політичного розвитку. На галицьких та волинських землях спостерігалося зростання населення та економічного потенціалу, а також формувалося регулювання економічних відносин. В 1199 р. князівства з аналогічними економічними та культурними умовами, політичними та економічними відносинами об’єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа, нащадка Володимира Мономаха. Князь Роман першим в історії давньоруської держави увів такі звернення до правителя, як „Великий Князь” та „Правитель всієї Русі”.

Зміцнення влади Галицько-Волинського князя відбувалося за мов постійної опозиції з боку бояр, яких підтримували закордонні покровителі: угорці та поляки. Після смерті Романа Мстиславича боярам вдалося відлучити від влади його синів, Данила та Василька. В 1214 р. королем Галицько-Волинського князівства було проголошено Кальмана, молодого угорського князя, який одружився з польською принцесою. Відтоді почалася довготривала війна під проводом Данила Галицького та його брата Василька за повернення батьківського трону. Ця війна увійшла в історію як визвольна війна за відродження незалежності та територіальної єдності Галицько-Волинського князівства. Головною метою Данила Романовича було зміцнити державний інститут князівства та заручитися підтримкою громадськості, чого він сподівався досягти за допомогою бояр. За таких умов він запозичив певний державотворчий досвід Візантії та низки інших західноєвропейських країн.

Наприкінці 1230-х рр. Данилу Галицькому вдалося встановити мирні стосунки з сусідами, одруживши свого сина з донькою Бели ІХ, короля Угорщини. Князь доклав значних зусиль для захисту кордонів країни під час татаро-монгольської навали. Укріплення, які він побудував одразу після вторгнення монголів, сприяли зменшенню кількості грабежів в порівнянні з іншими князівствами. В 1254-1255 р. йому також вдалося одержати кілька перемог над загонами Орди та відкинути їх подалі, за межі України.

Внутрішня та зовнішня політики Данила Галицького сприяла підвищенню його популярності в очах світової спільноти. Придворні європейських коронованих осіб вважали за честь мати зв’язки з галицько-волинським князем. В 1253 р. папа Інокентій ІХ коронував Данила в місті Дрогобич на Підляшші. Цим актом було підтверджено визнання Галицько-Волинського князівства суб’єктом міжнародного права. Територія князівства значно збільшилася протягом 13 століття, за часів наступників Данила Романовича. Зокрема, до князівства було приєднано землі Люблянщини та Транскарпаття. Певний час галицько-волинський князь керував також землями Литви. Незважаючи на часткову економічну та політичну залежність від Золотої Орди, князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику. Однак постійна виснажлва боротьба з внутрішніми та зовнішніми ворогами в кінці-кінців ослабила Галицько-Волинську державу, чим одразу скористалися її противники. Наприкінці 14 століття землі князівства поділили між собою Польща, Литва, Угорщина та Молдавія.

Козацтво

Вперше козаки згадуються в письмових джерелах кінця 15 століття. Поява козаків відіграла визначну роль в історичній долі України. Козаки були представниками соціального класу вільних людей, які охороняли свою землю та захищали її кордони від турецько-татарської агресії.

Всередині 16 століття козаки створили свою військово-політичну організацію, Запорізьку Січ. Вона мала власну військово-адміністративну систему, засновану на принципах козацької демократії. Козаками було сформовано специфічні політичні інституції, такі як військові ради, Кіш Запорізької Армії та вищі виконавчо-законодавчі органи з відповідними юридичними процедурами.

Козаки створили досить численну організацію. К.Косинський та С.Наливайко керували козацькими військами під час перших значних повстань. Вони захоплювали фортеці, звільняли міста та села й встановили своє керівництво в Київській, Волинській та Брацлавській областях. Серед інших провідних козацьких лідерів – Тарас Федорович, Павло Бут, Яків Острянин, Дмитро Гуня.

В 1633 р. польський уряд під впливом повстань юридично визнав існування православної церкви (митрополитом був Петро Могила), але в 1638 р. варшавський суд відмінив попередньо завойовані козаками привілеї, в тому числі на власне законодавство, виборне призначення командуючих та обмеження реєстру.

Поразки козацьких повстань кінця 16 – початку 17 ст. погіршили і без того нерадісне становище українців. Козацькі лідери, а також тисячі бунтівних козаків та селян були знищені, а їхні землі – переділені. „Золота рівновага” , яка зберігалася на початку 17 ст., виявилася рівновагою лише для польських магнатів та землевласників, які не винесли уроків з подій 16-17 ст. В українському суспільстві відбувалось поступове нарощування сили перед вирішальним конфліктом з могутньою державною машиною Речі Посполитої.

Визвольна війна середини XVII століття

Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення Січі повстанцями та проголошення сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657) Гетьманом Запорізької Армії. Новина про події на Запоріжжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією.

На початку Визвольної війни викристалізувалися два процеси: формування держави та повна зміна принципової моделі соціально-економічних відносин. Тріумфальна атака козацької армії навесні та влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України (битви при Корсуні та Жовтих Водах), поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана.

Ідея козацької автономії в межах Польського королівства була не такою популярною, як переконаність у необхідності повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, підґрунтя для якої було покладено наприкінці 1648 року на більшості українських територій. Таким чином, протягом червня – листопада 1648 р. в процес формування національних державних інститутів в основному завершився в центральних, південних та східних регіонах, в той час як на західних територіях він знаходився а активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим – на сотні; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. Спостерігалися серйозні зміни в соціальній структурі населення. Козаки відігравали провідну роль у скиненні влади польської держави та формуванні українських державних інститутів.

Для часів початку війни був характерним міцний зв’язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави. Сотні загонів селян та міських жителів руйнували маєтки землевласників, нищили шляхту, керівництво, сільські магістрати та католицьких священиків. Ідеал козаччини став генератором активності селянських мас. У їх свідомості козаки поставали людьми без зобов’язань (за винятком військових) перед намісниками та державою. Тому боротьба за отримання козацьких імунітетів (особиста свобода, право на володіння землею та на власну юрисдикцію) стала тогочасним всеукраїнським явищем. Соціальна боротьба призвела до селянської війни, яка вперше за історію України охопила більшу частину її території та виявилася особливо важливим фактором в розвитку національної революції. Селяни відмовлялися здійснювати численні повинності на користь панів (особливо панщину). Визвольна війна відкрила можливість надання селянам та міщанству статусу козаків, які мали в той час багато прав та привілеїв. Водночас протягом воєнних років козацькі офіцери зміцнили свої позиції. Вони обрали шлях матеріального збагачення та хотіли закріпити права на володіння землею й виробничі підприємства.

Уроки війни дозволили Богдану Хмельницькому на початку 1649 р. внести певні поправки до його політичної програми. З того часу першим завданням стало об’єднання всіх етнічних українських земель в національну державу. Нова програма також передбачала визнання соціальних надбань народних мас та консолідацію влади Гетьмана.

Період з 1649 по 1652 р. характеризувався активними зусиллями молодої держави щодо утвердження власної позиції на міжнародній арені. Уряд гетьмана заключив військово-політичний союз з Кримським ханством, вів активні переговори з Москвою та Варшавою та встановив дипломатичні відносини з Портою, Молдавією та Трансільванією.

Надзвичайно невигідна геополітична ситуація негативно впливала на плани Хмельницького. Для того, щоб запобігти союзу Кримського хана Гірея з королем Польщі Яном Казимиром, гетьману прийшлося заключити в серпні 1649 р. Зборівський мир. В ньому хоча і визнавалося існування козацьких держав, їх територія обмежувалась Брацлавською, Київською та Чернігівською областями. Водночас відмінялася низка соціальних завоювань українського народу. У відповідь козацтво та селянство знову взялися за зброю. Протягом більшої частини 1650 р. у низці регіонів відбулися повстання. Небезпеки громадянської війни вдалося уникнути завдяки соціальній політиці Хмельницького.

Правлячі кола Речі Посполитої тяжіли до вирішення української проблеми силовими засобами. В лютому 1651 р. польська армія перейшла в наступ. Було почато нову військову кампанію, яка під Берестечком майже завершилася катастрофою з огляду на дії не передбачуваного кримського хана. В вересні 1651 р. в Білій Церкві було підписано нову угоду, умови якої значно обмежили автономію, що викликало незадоволення українського народу. Україну охопила хвиля патріотичного протесту. 23 травня 1652 р. Б.Хмельницький мобілізував армію та отримав видатну перемогу поблизу селища Батіг у битві з польською армією. Від польського володіння було звільнено майже всю українську територію. Однак на цьому перемоги закінчилися. В 1653 році була створена антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Ускладнилися відносини з Кримом. В таких умовах в політичних планах гетьмана специфічного характеру набули відносини з Росією. З точки зору українського лідера, орієнтація на Москву могла сприяти підтриманню змін, які в той час відбувалися в Україні: звільненню від польської влади, діяльності України як незалежної держави та майбутньому об’єднанню всіх українських земель під проводом гетьмана. Після довготривалих переговорів Україна погодилася на протекторат Москви. 1 жовтня 1653 р. відповідне рішення було прийняте в Земській Раді, найвищому представницькому органі Московської держави. 8 січня 1654 р. учасниками Переяславської ради була дана згода на підпорядкування Запорізької армії московському царю.

Ця угода зберігала існуючу в Україні політичну систему, модель соціально-економічних відносин, право на ведення незалежної внутрішньої політики. Було встановлено частковий контроль лише над зовнішньополітичною діяльністю та податковою політикою. Угода 1654 року ратифікувала створення конфедерації – військового союзу. Проте Україна як частина московської монархічної держави була позбавлена перспектив власного розвитку.

Після 1654 року почався новий етап Визвольної війни. Незмінною залишилася мета української держави: припинення панування Речі Посполитої та об’єднання українських етнічних земель в козацькій державі. В результаті прорахунків московського уряду щодо оцінки військово–політичної ситуації бойові дії 1654-1655 років привели до спустошення Брацлавщини. Гетьман Хмельницький почав шукати союзників серед інших країн. Йому вдалося значно покращити відносини з Кримом та Туреччиною, переглянути стосунки з Трансільванією та заключити важливий альянс зі Швецією.

Майже в той же час Москва, розгублена успіхами шведської армії, в серпні 1656 року підписала в Вільно перемир’я з Річчю Посполитою та почала військові дії проти Карла Х. Після отримання повідомлення про зміну зовнішньополітичного курсу Москви, Б.Хмельницький, розуміючи згубність цього для реалізації програми об’єднання українських земель, почав шукати шляхів створення анти-польської коаліції зі Швецією та Трансільванією. Особливі сподівання він покладав на успіх українсько-трансільванського походу проти Польщі, який, нажаль, мав трагічне завершення для військ Георгія ІІ Ракочі. Невдача походу означала крах планів українського лідера отримати перемогу проти Речі Посполитої в коаліції зі Швецією та Трансільванією. Одночасно ускладнилася внутрішня ситуація в Україні. З огляду на погіршення стану здоров’я Гетьмана зменшився його вплив на стан речей в країні; значно зросли соціальне напруження та боротьба за владу різних груп інтересів козацького командування. Водночас царський уряд активізував свої заходи щодо обмеження автономних прав України. В цей критичний період Гетьман Богдан Хмельницький помирає 27 липня 1657 року.

Правобережна Україна XVIII століття

Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях. Майже до кінця 13 століття Лівобережжя було частиною Речі Посполитої.

Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі.

Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Транскарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав.

Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Транскарпаття та Північної Буковини. В результаті першої кризи Польщі (1771) майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у „Королівство Галичини та Володимирії”. Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795). Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Транскарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів.

Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Тереза провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому.

На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молавії, Білорусі та Валахії. Це „народне повстання” було придушено, однак в регіоні виник рух т.зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр.

Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням.

В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на віце-регентства (пізніше перейменовані в провінції), російська система судоустрою, дія „уставу честі” і т. ін. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців.

Українська держава наприкінці XVII століття

Гетьманська держава, створена в Україні Б.Хмельницьким, мала великий потенціал для завоювання незалежності. Проте, з огляду на низку причин, цей потенціал так і не був реалізований. Наприкінці 17 ст. внутрішні проблеми, які роздирали українське суспільство, отримали додатковий стимул в результаті цілеспрямованої політики царату. Одразу після смерті Хмельницького вибухнула боротьба між деякими гетьманами та претендентами на гетьманство. На багато років країна опинилася у вирі громадянської війни, політичної кризи та економічного занепаду.

Складна соціально-політична ситуація вимагала швидкого вирішення існуючих проблем. Однак політичні помилки, непродумані заході в соціальній сфері лише загострили існуючі в суспільстві протиріччя. Новий гетьман І.Виготський (? – 1664) обрав курс на створення олігархічної республіки та швидко втратив підтримку більшої частини козаків. Запоріжжя та кілька військових угруповань на Лівобережній Україні, які не прийняли курсу Гетьмана, опинилися в опозиції. Царат, зацікавлений в ослабленні козацької держави, також робив все можливе для підігрівання громадянського занепокоєння, а уряди сусідніх держав поспішили скористатися ситуацією на власну користь.

Під час громадянської війни, яка спалахнула в Україні навесні 1658 р., український лідер (вперше в історії країни) поспішив звернутися по допомогу до іншої держави (не для забезпечення незалежності держави, а для боротьби з внутрішньою опозицією та повстанцями). Він заручився допомогою татарської орди для знищення загонів повстанців та козаків під проводом М.Пушкаря та Є.Барабаша та вирішив поновити союзницькі стосунки з Річчю Посполитою. Гадяцька угода від 16 вересня 1658 р. передбачала повернення козацької України до польської корони як автономії. Умови угоди змінювали існуючу політичну систему гетьманської влади. В соціально-економічному аспекті вони повертали довоєнну форму землеволодіння. Зміна зовнішньополітичного курсу та жорстокі заходи на Лівобережній Україні тільки збільшили незадоволення козаків керівництвом І.Виготського та створили прецедент розколу держави. Утворилася еліта, яка піддавала небезпеці територіальну цілісність країни. З часом більш очевидним стало тяжіння представників Лівобережної України до співробітництва з Москвою, а Правобережної – з Варшавою.

Новообраний гетьман Юрій (1641-1685), син Богдана Хмельницького, не міг запобігти поглибленню негативних тенденцій. Чуднівська угода, підписана ним під час військової кампанії 1660 р., практично визнавала чинність Гадяцької угоди. В 1663р., позбавлений реальної політичної підтримки, Юрій Хмельницький склав свої повноваження. Гетьманська булава на Лівобережжі, завдяки підтримці татар, перейшла до генерального секретаря (писаря) Р.Тетері. Неподалік від міста Ніжин, в 1663 р. так звана Чорна Рада обрала Гетьманом командуючого козацьким військом І.Брюховецького (?-1668). Так Україна розділилася на два Гетьманати. Повний розділ території України між двома державами було підтверджено Андрусівською мирною угодою 1667 р. між Москвою та Річчю Посполитою. Лівобережжя та Київ з навколишніми територіями відходили до Москви, а Правобережжя – до Польщі, в той час як Запоріжжя підпорядковувалося обом державам. Деякий час потому розподіл території було підтверджено умовами так званого „Вічного” миру 1688 р.

Підписання Андрусівської угоди поставило під великий сумнів перспективу об’єднання українських земель. Однак, незважаючи на глибокі соціально-політичні протиріччя між державною елітою, орієнтованою на різні зовнішні сили та постійне вручання останніх у внутрішнє життя України, обидва регіони залишалися зв’язаними в один державний організм політичними та економічними факторами. Перспектива консолідації обох держав в єдину Україну найповніше проявилася за часів правління П.Дорошенка (1627 - 1698), прилуцького полковника. Один з найближчих друзів Б.Хмельницького, лівобережний гетьман належав до переконаних прихильників ідеї існування єдиної могутньої української держави. Для досягнення цієї мети він почав боротьбу з поляками, заключив угоду з татарами, вів переговори з представниками московського царя та гетьманом І.Брюховецьким. На певний час П.Дорошенку вдалося об’єднати під своїм керівництвом обидва регіони, проте втручання Росії та Речі Посполитої, які почали боротьбу проти Гетьмана, не дали йому закріпити досягнення на довгий час. Україну було втягнуто в новий вир політичної боротьби та міжусобних війн. На початку липня 1668 р. П.Дорошенко був змушений залишити Лівобережжя, а в березні 1669 р. козацька рада в Глухові обрала замість нього Гетьманом чернігівського полковника, підтриманого Москвою – Д.Многогрішного (?-1696). Угода, яку останній заключив з Москвою, фактично обмежувала суверенність України.

В нових умовах П.Дорошенко за підтримки Корсунської ради в березні 1669 р. почав схилятися до прийняття турецького протекторату. Водночас він не вважав можливим досягнення взаєморозуміння з Москвою або Варшавою за інакших умов, ніж визнання їх урядами суверенітету єдиної козацької України. Політична кар’єра П.Дорошенка закінчилася в 1676 р.

На Генеральних зборах в Переяславі Гетьманом козацької України „по обидві сторони Дніпра” було обрано генерального суддю І.Самійловича, якому вдалося протриматися на цій посаді 15 років. Автократична та віддана своїм командувачам та царату людина, І.Самійлович також ставив собі на меті створення аристократичної держави під проводом гетьмана. Він опирався спробам запорізьких командувачів ствердити свою політичну незалежність та часто висловлював незадоволення московським урядом щодо підтвердження права Польщі на Лівобережжя. Він також планомірно намагався привернути увагу Москви та Варшави до можливості існування Лівобережжя, Правобережжя та Західноукраїнських земель у складі єдиної держави.

Наприкінці 17 ст. спостерігалися значні зміни в соціальному житті козацької України. Гетьманат був складним соціальним організмом, населення якого складалося здебільшого з селян, що завоювали свої свободи зі зброєю в руках та протягом певного періоду мали право володіння землями. Однак, з огляду на історичні умови, всі гетьманської адміністрації (як економічні, так і соціально-політичні) підпорядковувалися інтересам вищих щаблів козацької еліти, які були привілейованим класом. Вони отримали право володіти землею, займатися виробництвом та брати участь у політичному житті держави.

Підпорядкованість України Москві мала вплив і на її економічний розвиток. Зокрема, відбулися певні зміни в зовнішньоторговельних та економічних відносинах Гетьманату. Країна болісно позбувалася своїх традиційних західних торговельних шляхів та ринків продажу, які поступово було переорієнтовано на Москву.

Українські державні інститути, сформовані за роки Визвольної війни, продовжували функціонувати на території Гетьманату протягом другої половини 17 ст. Однак російський уряд почав впроваджувати обмеження з наступною ліквідацією традиційної військово-політичної системи України. Агресія Москви також торкнулася української православної церкви, що з 1686 року підпорядковувалася московському патріархату. Десятиліття, що пройшли з 1654 р., надали поштовх поступовим, але незмінним процесам втрати українською державою етнічних рис, коли було ліквідовано всі соціально-політичні інститути

Лівобережний гетьманат

Початок 18 ст. було відзначено ускладненням внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації на лівобережній Україні. Північна війна між Росією та Швецією за Балтійське узбережжя призвела до збільшення економічного тиску на українських виробників з боку царського уряду та залучення значних людських ресурсів для участі у військових операціях, фортифікаційних та будівельних роботах. Податковий тягар торкнувся не лише пересічних козаків та селян, але й соціальної еліти.

Іван Мазепа (1644-1709), який був обраний Гетьманом в 1687 р., скористався можливістю вторгнення шведів в Україну для свого ризикованого кроку. Разом з союзниками та 4 тисячами козаків він приєднався до армії Карла ХІІ в жовтні 1708 р. Невдовзі було підписано угоду між Україною та Швецією щодо надання Україні незалежності від „будь-якого іноземного володіння”. Нажаль, широка українська громадськість, яка не була достатньо поінформована про наміри Гетьмана, не підтримала його плани щодо повстання проти Петра І. Зокрема, селянство та пересічні козаки не хотіли знову підпасти під владу польської шляхти. Крім цього, вони негативно ставилися до перспективи поновлення правил, які панували на українських територіях з 1648 року. В російській армії прокотилися масові репресії по відношенню до тих, кого звинувачували у зв’язках з Мазепою. Сотні козаків та офіцерів було покарано – деяких ув’язнено, деяких страчено. Івана Мазепу було проголошено зрадником, а його ім’я піддано анафемі. За наказом царя офіцери обрали новим Гетьманом І.Скоропадського.

Після поразки шведської армії під Полтавою в червні 1709 р. та капітуляції Карла ХІІ з союзниками, наступ царату на автономію гетьманської держави пішов набагато швидше. Найвищі керівні посади в гетьманській адміністрації були віддані прихильникам Петра І. Спочатку в Україні з’явилися російські землевласники (оскільки вони були найближчими соратниками російського імператора у війні), потім сформувався середній клас. В 1709 р. було знищено Запорізьку Січ. Тисячі козаків переселилися до Туреччини в пошуках притулку. Уряд Петра І планомірно винищував всі спогади про українську державну систему, цілеспрямовано знижував добробут українського народу та руйнував економічний потенціал України. Під час виборів І.Скоропадського (1708) Петро І відмовився підписати традиційну угоду між Росією та Україною. Новий Гетьман був практично позбавлений права на прийняття незалежних рішень. Наступним кроком в обмеженні прав української автономії стало створення Першого Малоросійського колегіуму (1772), який став головним управлінським органом Гетьманату. Заходи з поступового знищення місцевого козацького самоврядування також вживалися на Слобідській Україні. Така політика Петра І не могла не привести до виникнення опору національної еліти, серед якої ще жили ідеї української незалежності. Ці ідеї були в основному висловлені в Конституції П.Орлика, яка узагальнила попередній досвід українського державотворення та окреслила майбутні шляхи його розвитку. В середині 1720 рр. П.Полуботок (1660-1724), призначений Гетьманом, виступав на захист національної державної системи України. Однак його плани не були підтримані деморалізованим суспільством, яке роздирали соціальні конфлікти.

За наступників Петра І відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового Гетьмана. Ним став Д.Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ. Але вся діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

Останнім Гетьманом було обрано в 1750 р. К.Розумовського (1728 – 1803). Він реорганізував козацьку армію, здійснив реформи судової системи, впровадив практику нарад козацьких офіцерів. Він також намагався провадити незалежну зовнішню політику, виступав за переведення українських справ з Сенату до Колегіуму з зовнішніх справ, намагався звільнити українців від участі у військових діях за межами української території. Однак Катерина ІІ, стурбована зростанням впливу Розумовського, вирішила повністю ліквідувати інститут гетьманства. Другий Малоросійський Колегіум було створено в 1764 році. Його завданням була повна ліквідація прав автономії, якими ще користувався Лівобережний Гетьманат. Наступ царату на залишки української автономії вступив у кінцеву фазу в 1770-1780 рр. Вже в 1765 р. Катерина ІІ наказала розпустити козацьку армію Слобожанщини, де було організовано Слобідську провінцію, пізніше включену до складу Харківського намісництва.

Маніфест від 3 серпня 1775 р. проголошував ліквідацію Запорізької Січі. Соціально-політична система гетьманської України також зазнала фундаментальних змін. На початку 1780 рр. її територію було поділено на регіони, якими управляли генерал-губернатори. Водночас було відмінено традиційну судову систему. Дію „кодексу честі” в 1785 р. було розповсюджено також на Лівобережну Україну. Невдовзі було встановлено загальноімперські адміністративну систему, стандарти та правила. По суті було зруйновано всі органи та інститути української державної системи.

На кінець століття Україна втратила не лише політичну, але й економічну незалежність в результаті економічної політики російської монархії. Посилилася політична та економічна залежність від російської держави, а Гетьманат втратив оригінальність своєї системи. Кріпацтво було законодавчо закріплене на Лівобережній та Слобідській Україні в 1783 році. Цей процес відбувався значно швидше на Південній Україні, яка наприкінці 18 століття була густонаселеною. До 1796 р. кріпацтво було впроваджено російським урядом і тут.

Україна ХІХ століття

Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної, слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів. Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували адміністративні та керівні функції.

Царатом було обрано шлях на русифікацію населення східної України. В результаті такої політики російського уряду кількість українців в регіоні на кінець століття знизилася на 80%. Зокрема, національний елемент серед міського населення не перевищував 1/3 від загальної кількості жителів. В результаті інтенсифікації промислового виробництва в цих нещодавно сільськогосподарських землях спостерігалося зміцнення робітничого класу, а також зростання національної буржуазії.

Визвольні традиції українців почали відроджуватися на початку 19 століття. Вони брали початок в національних інтелектуальних колах, особливо серед українських письменників. Діяльність харківських романтиків, українська тематика в роботах М.Гоголя, мали величезне значення з огляду на збереження духу козацтва. В майбутньому цю течію продовжили І.Франко, Л.Українка, Р.Грабовський та Т.Шевченко. Українському національному культурному відродженню сприяло відкриття Харківського (1805) та Київського (1834) університетів та заснування популярної газети „Український вісник” (1816-1863). Наукова діяльність відомих українських істориків також була спрямована на збереження народної та історичної пам’яті про старі традиції національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність та соціальну справедливість.

З самого початку 19 століття український національний культурний рух був тісно пов’язаний з політичним. Багато українців були дійсними членами загальних російських масонських організацій, які просували ідею створення „правового суспільства” - з людей, наділених рівними правами. Вони брали участь у таємних об’єднаннях, спрямованих проти російської монархії. Населення Лівобережжя підтримало визвольний бунт польських землевласників 1830-1831 рр. Етнічні українці пліч-о-пліч з поляками стали на захист свободи Польщі під час повстання 1863-1864 рр.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була важливою складовою шляху до консолідації національного визвольного руху. Це була нелегальна політична організація, створена в Києві в 1846 р. представниками української національної інтелігенції. Т.Шевченко також поширював ідеї національного визволення у своїх поетичних творах. Метою діяльності Братства було досягнення державної незалежності України та визнання її рівноправним членом конфедерації незалежних слов’янських держав з українським політичним центром у Києві. Найактуальнішими завданнями Братства були боротьба за ліквідацію монархічної системи Російської імперії та відміна кріпацтва. Практична діяльність організації була зосереджена на освіті та пошуку шляхів підвищення економічного розвитку України. Російський царат жорстоко переслідував членів Братства.

Ідеї Братства, закладені у національну свідомість, отримали розвиток серед представників соціального руху наприкінці 19 ст. Членів часто нелегальних організацій об’єднували потяг українізму, відданість народу та гордість за його історію. Працівники соціальних організацій здебільшого займалися культурно-освітньою роботою. Вони організовували школи, видавали підручники та популяризували український фольклор.

Ідеї визволення та соціального розвитку також поширювалися серед представників робітничого класу України. Посилення соціального тиску та економічна експлуатація з боку російської монархії наштовхнулися на опір українського селянства та міщанства. Їх відмова працювати та численні озброєні повстання стали найбільш поширеною формою соціального протесту в 19 ст. Повстанці зазвичай вимагали персональної свободи, землі та волі.

Соціальна боротьба перетворилася на нову силу наприкінці 19 ст. В середині 1850 рр. селянський рух охопив 422 селища Київської, Катеринославської та Херсонської губерній. В повстаннях селян зазвичай брали участь студенти Харківського та Київського університетів. Аграрна реформа 1861 р., яка скасувала кріпацтво на Україні, водночас обмежила можливості землеволодіння для селян. Колишні кріпаки відповіли новою хвилею бунтів.

Новий етап визвольної боротьби на Україні був пов’язаний з діяльністю російських популістів (народників). Їхні гуртки та організації працювали в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Народники в основному займалися поширенням серед селян ідей свободи та рівності. Після 1885 р. народники втратили свою провідну позицію у визвольному русі, яку перехопила соціал-демократична інтелігенція, що доклала значних зусиль для того, щоб довести політичні ідеї до свідомості працівників. Перші політичні організації (наприклад, марксистські гуртки) з’явилися в 1880-1890 рр.

Для 20 століття було характерним значне посилення революційної боротьби. Першими під її впливом опинилися українські політичні партії (Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Товариство українських поступовців). Серед їх лідерів були такі особистості, як Д.Антонович, О.Лотоцький, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та інші. Дехто з цих діячів в майбутньому стали провідними постатями української революції.

Незважаючи на Драконівські закони царату від 1863 та 1876 р. щодо української мови, розвиток української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження. Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України – Русі”), праці Б.Грінченка, А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага зверталася на нагальні соціальні та національні проблеми.

Становище українців на землях, які знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, в 19 ст. було не набагато простішим, ніж на східноукраїнських землях. Населення Східної Галичини, Північної Буковини та Транскарпаття (в основному селянство) потерпало від економічних та соціальних утисків, а також національної дискримінації. Розширення на ці території повноважень центральних органів влади сприяло стабілізації економічних відносин між ними та створило умови для їх поступового розвитку. Австро-угорський уряд, під впливом революційної ситуації в Європі, в 1848 році почав проводити реформи, орієнтовані на покращення аграрних відносин в країні. Зокрема, було ліквідовано юридичну залежність селян від землевласників – їм було роздано земельні наділи. Це створило умови для успішної трансформації селянства в активну політичну силу.

У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р. конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії (наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему торговельних зв’язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва.

В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. Проведення в життя ідей Просвітництва та поширення ідеології романтизму, спричинені посиленням визвольного руху на європейському континенті, сприяли інтенсифікації процесів національного відродження. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки. Значно зріс інтерес до історії землі, мови та фольклору. У значній мірі розвиток національного руху залежав від соціально-культурної асоціації „Руська трійця”. Мотиви визволення регіону простежувалися на сторінках публіцистичних статей, альманахів та шкільних підручників.

Революційні події 1848 -1849 рр. мали на західноукраїнських землях значний резонанс. Перша українська політична організація, „Головна Руська Рада”, була створена у Львові в 1848 р. Її програмні документи були наповнені ідеями автономії, демократії та реформ у багатьох сферах політичного та інтелектуального життя регіону. Революційні події також надали поштовху українському національному визвольному руху в Північній Буковині (повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) та на Транскарпатті (О.Духнович та А.Добрянський).

Національний рух не зник навіть після придушення революції. Представники молодшого покоління інтелігенції заснували молодіжні організації у Львові, Бережанах, Перемишлі, Самбіру, Тернополі, Станіславі. Серед цих молодих людей сформувалася ціла плеяда визначних політичних постатей України (наприклад, І.Франко, М. Павлик, О.Терлецький). В регіоні наприкінці 19 ст. з’явилися такі політичні партії, як Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національно-демократична партія та ін. Впливовою силою стала греко-католицька церква під проводом Митрополита А.Шептицького.

Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.

Українська національна революція

23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня в Києві було створено Об’єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторами та повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружних адміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців (організоване М.Грушевським, В.Єфремовим та Е.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня в Києві, одночасно з Об’єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах та на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., а потім – в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях було створено 252 ради, в тому числі 180 – в Донбасі.

Соціалістичні партії соціал-революціонерів (СРів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (після того, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці.

Кількість більшовиків в українських областях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почали організовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та СРів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.

В той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.

Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії СРів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком та С.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той час як кількість меншовиків становила понад 50 тис.
червня 1917 р. Центральна Рада проголосила Перший Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. Він проголошував право українського народу на самоврядування за допомогою Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Кілька днів потому на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В.Винниченко.

Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла ІІ Універсал, в якому повідомляла про створення Генерального Секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.

Посилення соціально-економічної кризи продовжувало підривати матеріальні умови пролетаризованих мас. За таких умов, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тисяч чол. Своєю численністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським СРам, проте вона вирізнялася своєю дисципліною та агресивністю. Починаючи з другого року, більшовики та їх прибічники стали переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 8 вересня Київська рада робітничих депутатів вперше визнала більшовицьку революцію.

З огляду на небезпеку лівого екстремізму, партія кадетів почала схилятися до ліквідації національної кризи, перш ніж застосовувати силу. За згоди кадетів, правлячий прошарок армійських генералів, очолюваний генералом Л.Корніловим, верховним головнокомандуючим, зробила спробу скинути Тимчасовий Уряд. Однак заколот було розкрито.

Більшовики відігравали в цьому головну роль. Їх вплив зріс, особливо в південних та східних областях України, в той час як Тимчасовий Уряд, врятований більшовиками, поступово втрачав підтримку народу, оскільки не завершив здійснення реформ.
жовтня 1917 р. більшовики скинули Тимчасовий Уряд та на Другому всеросійському конгресі рад в Петрограді створили свій власний уряд – Раду народних комісарів (Раднарком), яку очолив В.Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада мала негайно відреагувати. Вона видала ІІІ Універсал, в якому проголосила створення Української Народної Республіки.

Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Головною метою стало відділення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. М.Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.
січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду у світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку. За день до підписання угоди радянська армія увійшла до Києва та Центральна Рада мала визнати, що потребує іноземної військової допомоги. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Відповідно до умов мирного договору, підписаного 3 березня між Росією та Центральними державами, Раднарком обіцяв визнати незалежність УНР та почав мирні переговори.

Присутність окупаційних військ сприяла виникненню на Україні нової революційної ситуації. Посилилась діяльність соціальних груп, які вимагали поваги до приватної власності та ліквідації хаосу та анархізму. Колишній царист, генерал П.Скоропадський використав ці настрої для приходу до влади, коли його було проголошено Гетьманом Української Держави, яка замінила УНР. До скликання парламенту в його руках були зосереджені всі державні повноваження.

П.Скоропадський запросив до участі в уряді авторитарні постаті, які намагалися працювати конструктивно. Однак окупаційні війська дозволяли йому діяти незалежно лише в національно-культурній сфері. Зацікавлена в отриманні від України максимально можливої кількості продовольства та сировини, військова адміністрація держав-окупантів поступово почала втручатися у справи державної адміністрації. Селяни почали боротися з окупантами, які підтримували повернення землевласників до їх колишніх маєтків.

Режим Гетьмана міг існувати лише за умов окупації. 12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я між Німеччиною та країнами Антанти, що означало кінець світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. Наступного дня відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які вирішили організувати Директорію з метою усунення режиму Гетьмана та відновлення УНР. Директорію очолив В.Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих в боях повстанців. Кілька тижнів потому Директорія взяла під контроль всю Україну.

Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні шляхом введення на українську територію 12-15 військових підрозділів та окупації Києва та Харкова. В листопаді озброєні сили С.Петлюри зіткнулися з опозицією військ Я.Пілсудського, який хотів відсунути якнайдалі невизначені кордони нової польської держави. Червона армія Л.Троцького майже увійшла на Україну з півночі та сходу, а Біла Гвардія А.Денікіна – з півдня.

Поразка у світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії та створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду. Вона проголосила намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також почала висувати претензії на ці території. З огляду на це Національна Рада поспішила окупувати за допомогою збройних сил Львів та всю територію Західної Галичини. 13 листопада вона сформувала Західноукраїнську народну республіку. Голова Національної Ради Е.Петрушевич став президентом ЗУНР, а К.Левицький очолив Державний секретаріат. Возз’єднання обох українських держав було проголошене 22 січня 1919 р. у Львові. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими Зборами, скликаними з представників усіх регіонів України. Однак до повноцінного возз’єднання не дійшло. В 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, Радянська Росія почала напад на УНР та зайняла її столицю 5 лютого. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С.Петлюра та інші керівники УНР емігрували.

У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, впровадженої Центральною Радою (УНР) та запровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також назву уряду було змінено на Раднарком, за зразком Москви. Уряд очолив Х.Раковський, один з провідних діячів Другого Інтернаціоналу, який опинився в Росії після приходу більшовиків та запропонував їм свої послуги.

Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. В результаті маніпулювання нормами представництва, більшовикам вдалося отримати повну перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП (б) – КП (б)У, яких підтримували армія та Надзвичайна Комісія. Згідно конституції УРСР, створеної за моделлю конституції Радянської України, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з’їзд рад, між засіданнями якого його функції здійснювалися Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК).

В заяві уряду відмічалося, що УРСР об’єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалась, проте програма РКП (б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об’єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 1 червня 1919 р. Всеросійський центрвиконком проголосив декрет про „військово-політичну злуку”. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано до московських органів.

Як тільки Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, як було обіцяно в лозунгах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВРЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив головною метою політики на селі колективізацію. Згідно декрету, уряд Х.Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним на основі експропрійованих земель.

У відповідь на політику, яку В.Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського незадоволення. Отаман Зелений (Д.Терпило), член партії соціал-демократів (незалежних), серед перших став у опозицію до уряду в середині травня. Він зробив все можливе для того, щоб поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав та Золотоношу. Підрозділи Нестора Махна (якого обрані сільські отамани називали „батьком”) діяли в Катеринославській області, в районі Гуляйполя. Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики Раковського. Найбільшим серед повстань був бунт отамана М.Григор’єва в травні 1919 р.

Антибільшовицьке селянське повстання сильно вплинуло на дух Червоної Армії, що складалася здебільшого з селян, та спровокувало масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А.Денікін, командувач добровільної Білої Гвардії, скористався цією оказією. З травня по серпень 1919 р. Біла Гвардія окупувала Україну та почала марш на Москву.

Після переведення економіки на основи державного управління російські більшовики змогли створити армію, яка кількісно перевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона Армія звільнила всю Україну.

Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд Радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного влаштування проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., в якості державного кордону. Водночас, починаючи з 1920 р., В.Ленін почав підтягувати до Західного фронту найміцніші підрозділи Червоної Армії - навіть з Уралу, Сибіру та Кавказу.

Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією Ю.Пілсудський, голова польської держави, вважав необхідним врегулювати відносини з колишнім ворогом С.Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови. Варшавська угода була підписана в квітні 1920 р. Уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Така поступка мала символічне значення. Однак Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої військами Пілсудського.

Пілсудський не хотів чекати кінця передислокації радянських військ та почав 25 квітня 1920 р. наступ на 500-кілометровому фронті за допомогою сил трьох армій загальною чисельністю 150 тисяч. 15 тисяч вояків Петлюри просувалися разом з поляками. 6 травня вони зайняли Київ. В.Ленін спокійно сприйняв звістку про перші успіхи поляків, оскільки об’єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, який почався 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом М.Тухачевського. Москва сформувала маріонетковий уряд Ф.Дзержинського, якого передбачалося поставити на чолі завойованої Польщі.

Небезпека втрати державницьких прав, завойованих в 1918 р., міцно об’єднала навколо уряду найширші верстви населення. Франція поспішила надати допомогу озброєннями та людськими ресурсами. Війська М.Тухачевського були зупинені за 23 км від Варшави та почали безсистемний відступ під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було вже відкинуто за Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир’я була підписана в жовтні та закріпила згоду радянської партії залишити Західну Україну та Західну Білорусь в межах кордонів Польщі.

Після відходу військ Ю.Пілсудського за ріку Збруч армія С.Петлюри протягом місяця воювала на Лівобережній Україні з силами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. війська Петлюри залишили прикордонний Волочиськ та відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала на Правобережній Україні безнадійну боротьбу з партизанськими набігами. Після численних протестів Х.Раковського наприкінці 1921 польський уряд поклав їм край.